Україна протягом століть була відома як “житниця Європи”, а сільське господарство було основним компонентом її економіки до першої половини 20-го століття. Переважно помірно-континентальний клімат України, з деякими субтропічними рисами на узбережжі Чорного моря, пропонує сприятливі погодні умови для вирощування сільськогосподарських культур і тваринництва. Більшість українських земель є рівнинними, з дуже багатими ґрунтами – країна володіє третиною світових запасів родючих “чорноземів”.
Землеробство та скотарство практикувалося на нинішніх українських землях з часів мезоліту (бл. 12 000 – бл. 5000 років до н.е.). Сільське господарство значно розширилося в епоху неоліту і особливо в середній період Трипільської культури (3500-2750 рр. до н.е.). У середині І тисячоліття до н.е. скіфські племена оселилися на території сучасної південної та південно-східної України, а згодом і в південному Криму. Вони складалися з двох груп: землеробів (“скіфів-орачів” Геродота) і кочівників. Перші вирощували пшеницю, жито, просо, боби, коноплі, цибулю, часник та інші овочеві культури. Поряд з Єгиптом і Сицилією, Скіфія була однією з головних житниць античного світу.
З часом методи землеробства вдосконалювалися, оскільки ранні племена переймали досвід інших народів. Від кельтів вони запозичили залізну мотику, від готів навчилися будувати окремі укриття для худоби, а від германських племен – плуг з металевими лемешами. Численні археологічні знахідки свідчать про добре розвинену систему землеробства у слов’ян протягом усієї давньоруської та княжої доби. Більшість дослідників вважають, що в Київській Русі домінувало перелогове землеробство з дво- та трипільною сівозміною, яке було більш інтенсивним, ніж у Скандинавії. Вона була більш інтенсивною, ніж скіфська трипільна система. На Русі вирощували майже всі культури, відомі тогочасному землеробству: ярі та озимі зернові, бобові, коноплі, городні культури.
Експорт української пшениці до Західної Європи розпочався у 16 столітті і тривав до середини 17 століття, коли його перервала безперервна війна часів Руїни. Він інтенсивно відновився у 18 столітті з розвитком сільського господарства на півдні України. Будівництво морських портів і залізниць відновило роль України як великого експортера зерна. У 1909-13 роках східна та південна Україна виробляли 8% світового виробництва пшениці (20% світового експорту), 45% жита (21% світового експорту) та 3% кукурудзи (10% світового експорту).
Історично, від часів Київської Русі до Української революції (1917-21 рр.) земля в Україні перебувала у приватній власності, і всі соціальні верстви визначали своє місце в соціальній ієрархії на основі ставлення до землі: вільні власники, які володіли землею на умовах військової або державної служби; селяни-землевласники; і безземельні (сезонні робітники, слуги, кріпаки, орендарі тощо) (див. СЕЛЯНИ). Скасування кріпацтва в Габсбурзькій монархії (1848) та Російській імперії (1861) перетворило багатьох колишніх кріпаків на найманих робітників. У Західній Україні аграрне перенаселення зробило сільське господарство нерентабельним, що призвело до масової селянської еміграції наприкінці 19-го та на початку 20-го століть (див. ДІАСПОРА).
Після встановлення радянської влади невдала спроба колективізації сільського господарства (“воєнний комунізм”) поступилася місцем Новій економічній політиці, яка на короткий час відновила вільне підприємництво. Колективізація радянського сільського господарства, здійснена сталінським режимом у 1928 році, стала катастрофою для українського селянства. Опір колективізації був зломлений штучним голодом 1932-33 років, який забрав мільйони життів. У 1930-х роках в Українській РСР і в усьому Союзі Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) була створена система колгоспів (колгоспи) і радгоспів (радгоспи). Внутрішня паспортна система різко обмежила рух селян до міст, і багато в чому селяни повернулися до статусу кріпаків. В міру того, як зростала апатія селян, виробництво стрімко падало. За часів Микити Хрущова присадибне господарство дещо повернулося, але було неодноразово заборонене в 1960-х і 1970-х роках. У радянський період Україна виробляла майже чверть сільськогосподарської продукції СРСР, незважаючи на державне регулювання та загальну неефективність колгоспної системи. У 1970-х роках радянське сільське господарство перебувало в кризі, і навіть пшеницю доводилося імпортувати з-за кордону. У незалежній Україні радгоспи та колгоспи були перетворені на колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) у 1992 році, але це не призвело до суттєвих змін.