В Україні-Русі ще за Ярослава Мудрого була перша спроба відколотися від Візантії й посадити на митрополичий престол українця. Проте, крім Іларіона, в домонгольський час спромоглися на утвердження лише одного русина –
Клима Смолятича (XII ст.) Влада духовна завжди спирається на владу світську. Тому, коли припинилося київське князювання, митрополит київський Петро переїжджає під владу Володимиро-Суздальського, а згодом — Московського великого князя. Великий литовський князь теж був зацікавлений у своєму, а не візантійському чи московському, ставленикові. Так, у XIV ст. з’явився незалежний київський митрополит Григорій Цамблак. Але осідок він мав не в Києві, а в столичному Вільні.
У Москві колишня київська староукраїнська Церква стала головною духовною силою московського князя. Перетворившись у національну Церкву росіян, вона фактично була головним носієм імперської традиції, яку сформулював у XIV ст. грецький митрополит Еипріян. Московська Церква стала головним чинником успішної централізації держави, об’єднання навколо Москви інших руських князівств. Вона й сформулювала ідею “Москва — Третій Рим”: на підставі генетичної спорідненості князівської династії та церковної організації стверджувалося духовно-історичне прагнення Москви керувати українськими землями. З часів Івана Грозного IV Церква була підпорядкована державній політиці російських царів і вірою та правдою обслуговувала російський абсолютизм і деспотію, освячувала загарбницькі апетити Москви супроти сусідів. Фактично від XVI ст. московська (“руська”) Церква стала частиною державного царського апарату, що творив ідеологію т. зв. “русского мира” — як підставу для агресії проти всіх народів, що сповідують православ’я.
До 1688 р. українська Церква була фактично незалежною — особливо після падіння Константинополя 1453 р. і встановлення Османського правління в Греції. Тепер вже константинопольський патріарх не відправляв в Україну греків-митрополітів, а лише затверджував вибір суспільством митрополита з місцевих ієрархів. Вільно стало центром католицької Литви, митрополити знову обрали своїм осідком Київ. Але знайти опертя в шляхти й магнатства вони не зуміли, бо ті незабаром майже всі покатоличилися.
Коли ще траплялися окремі православні українського походження серед польської аристократії на кшталт київського воєводи Адама Кисіля, митрополит Київський Петро Могила здійснив спробу добитися помісного українського православ’я за допомогою польського короля шляхом пошуку компромісу з діячами греко-католицького віросповідання і, зокрема, львівським митрополитом Йосифом-Вельямином Рутським. Та й саме постання греко-католицької Церкви було виходом із тривалої церковної кризи українських православних. Сама греко-католицька Церква теж шукала помісності, але в Папи Римського.
Новою суспільною силою Речі Посполитої, що підтримала духовну православну владу, стало козацтво й гетьман війська запорізького. Поворотним моментом поєднання української духовної влади й світської стали часи гетьманування Петра Сагайдачного. Коли після Хотинської перемоги він зміг дипломатичним шляхом добитися від польського короля 1620 р. відновлення православної ієрархії на чолі з київським митрополитом Йовом Борецьким, козацтво стало головним протектором православної Церкви. В часи національно-визвольних змагань українського народу за своє звільнення під проводом Богдана Хмельницького вся українська православна Церква (яка тоді, як і московська, звалася “руською”) фактично підтримала козацьку революцію. Олексій Оглоблин пише взагалі про дуумвірат української влади в Україні за Хмельниччини: порівну ділили повноваження гетьман Богдан Хмельницький і київський митрополит Сильвестр Косов.
Віленський мир (1656 р.) між Московією та Польш;ею був початком занепаду ідеї поєднання двох українських влад — земної й небесної. Хоча й геройський чин київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, який став правою рукою гетьмана Петра Дорошенка й переїхав до гетьманської столиці в Чигирин, був продовженням ідеї утвердження помісної української Церкви.
Політичні поразки українців відразу відгукувалися втратами в духовній сфері. Гетьман Іван Самойлович вже дав згоду на приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (1688 р.). Хоч канонічним цей акт визнати важко. Оскільки Москва це право у константинопольського патріарха здобула підкупом. Проте, й після приєднання до російської, українська Церква ще більше ста років зберігала свою автономію. Українським (київським) митрополитом не мав права бути москвитянин. Вибори митрополита провадилися за традиційно виробленими соборними правилами його обрання духовними особами та представниками громади.
За часів Мазепи київські митрополити навіть не їздили до Москви одержувати настанови від московських патріархів. Лише Йосафат Кроковський перед самим шведсько-українським союзом 1708 р. у зв’язку зі смертю митрополита Варлаама Ясинського їздив на посвячення до Москви. Російська влада намагалася максимально використати для освітніх цілей добре підготовлене українське духовенство. Феофан Прокопович став ідеологом реформ Петра І, Стефан Яворський більше 20 років був місцеблюстителем патріаршого престолу в Петербурзі. Дмитро Туптало став митрополитом Ростовським. Російська влада намагалася вирвати українське духовенство з українського ґрунту й переселити на російські етнічні території або на Далекий Схід і Сибір. Так, Тобольским єпископом став Павло Конюскевич, який лише вийовши на “покій” зміг повернутися в Україну й померти ченцем Києво-Печерської лаври. За підрахунками Костянтина Харламповича українці очолювали ледь не 90 % російських єпископських кафедр. Були переважною етнічною групою серед викладачів і учнів Московської греко-слов’янської академії.
Автономність української Церкви тривала майже до 1786 р., тобто навіть після ліквідації гетьманства (1764 р.). Секуляризація монастирських земель підірвала економічну незалежність Церкви. Заборони елементів української мови й світських друків остаточно підірвали книгодрукування, філософську думку й церковну літературу.
У XIX ст. православна Церква в Україні була цілковито зросійщена. Вона стала одним із головних знарядь російського церковного обскурантизму, впроваджувала українофобії та російщення краю. Серед київських митрополитів після смерті Самуїла Миславського від кінця 1790-х рр. до 1917 р. не було жодного українця за походженням. І це при тому, що майже всі митрополити у XVII ст. були не лише українцями, а мали до того ж козацьке соціальне походження. І все ж біля витоків національного відродження другої половини XIX — поч. XX ст. переважна більшість діячів була священицького походження. Тому священицька верства не лише на Західній Україні, але й в Україні підросійській була одним із постачальників діячів українського руху.
Саме низові парафіяльні священики були ініціаторами відродження автокефалії української Церкви в добу визвольних змагань 1917 — 1921 рр. І митрополит УАПЦ Василь Липківский, і благовісник УАПЦ Володимир Чехівський, і міністр віросповідань Української Держави Олександр Лотоцький були представниками сільського парафіяльного священства.
Симон Петлюра та Іван Огієнко були найактивнішими прихильниками утвердження помісної Української православної церкви. Проте поразка УНР не дозволила втілитися цим планам у життя. Елементи помісної Церкви існували на українських землях Волині під польською окупацією 1920-х рр., коли більшовики криваво придушили УАПЦ на УРСР-івській території. Ідея помісної Церкви завжди жила в українській діаспорі 1940 — 1980-их рр.. З незалежністю 1991 р. митрополит у СІЛА Мстислав Скрипник став першим українським патріархом. Сьогодні маємо вже третього патріарха Філарета Денисенка.
Досвід інших православних країн, де існує помісна Церква (в Сербії, Румунії, Болгарії, Македонії) показує, що справа здобуття помісності може тривати десятиріччями. Але сама природа православної Церкви тяжить до автокефалії кожної національної православної спільноти. Чим раніше помісна Церква в Україні буде визнана світовим православ’ям, тим успішнішим буде українське державне будівництво. Зрозуміло тільки одне: помісність можна досягнути лише за наявності політичної волі всіх політичних сил України сьогодні.