Вольності Війська Запорозького — таку назву мала територія останньої Запорозької Січі — Підпільненської (Нової) (1734-1775)у межах сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Кіровоградської областей.
Ця територія займала близько 80 тисяч квадратних кілометрів. На півночі й північному заході вона межувала з Правобережною Україною: вдовж річки Буг та його притоки Синюхи з Виссю і притоки Дніпра — Тясмину; на північному сході — з Гетьманщиною: вздовж Дніпра та його притоки Орілі; із Слобожанщиною: на вододілі Дніпра з Дінцем; на південному сході — із землями Донського війська; на півдні — з татарськими володіннями: заглиблювалась у степи й доходила між річками Берда та Кальміус до Азовського моря.
Вольності Війська Запорозького Низового ділилися на дев’ять адміністративних одиниць, так званих паланок, яким керували полковники. У селах і слободах мешкали зі своїми сім’ями запорозькі козаки й селяни — «військові посполиті». їх ще називали піддані Війська Запорозького.
У зимівниках-хуторах запорожці вели багатогалузеве господарство.
Центром — столицею «Вольностей Війська Запорозького» — була Січ, своєрідне місто-фортеця.
Назва Вольності Війська Запорозького певною мірою відбивала історичну ситуацію, що склалася на той час.
Санкціонуючи подібне визначення для володінь Запорозької Січі, царський уряд визнавав тим самим своєрідність, самостійність її адміністративно-політичного та соціально-економічного ладу, а також її автономію.
Запорожжя періоду Нової Січі стрімко набувало обрисів держави.
Російський царизм не міг терпіти держави в державі, особливо після оволодіння Північним Причорномор’ям, узяв курс на повне знищення запорозького козацтва.