Перша світова війна розділила землі України фронтовою смугою. Російська імперія залучила до свого війська майже 3,5 млн. українців. Водночас чверть мільйона уродженців Західної України перебували в лавах збройних сил Австро-Угорщини. Сотні тисяч наших співвітчизників, які брали участь у боях, потрапили в полон. У ті важкі воєнні роки, а потім і під час Української революції. Вітчизна не забула про своїх дітей, що волею долі опинилися на чужині.
Діяльність Союзу визволення України (СВУ), патріотичної організації, створеної в серпні 1914 року політичними емігрантами з Наддніпрянщини, започаткувала гуманітарну опіку над полоненими вояками-українцями. Просвітницько-пропагандистські й культурні заходи були провідними напрямами роботи СВУ, яка охоплювала майже 200 тисяч полонених у таборах Австро-Угорщини та Німеччини. Завдяки СВУ на чужині створювалися бібліотеки, театральні гуртки, функціонували кооперативи, українські школи, церкви, спортивні організації. З 1916 року помітно розширилася читацька аудиторія газет «Вільне слово», «Громадська думка», «Розвага», «Наш голос» та ін. Побачила світ серія брошур українознавчої тематики.
На початку 1918-го табірне населення радо вітало ухвалений Центральною Радою IV Універсал і проголошення незалежності Української Народної Республіки. Співвітчизники збирали підписи й пожертвування на підтримку національно-визвольних змагань. На переговорах із країнами австро-німецького
блоку УНР порушила питання про створення з полонених вояків збройних підрозділів та з’єднань українського війська. У лютому в німецьких таборах Раштат, Вецляр, Зальцведель, а згодом і на Волині сформовано Першу дивізію синьожупанників (за кольором уніформи) у складі чотирьох піхотних (по 1200 багнетів) та гарматного полків. У квітні це тактичне з’єднання передислокувалося до Києва. Однак напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року Синю дивізію роззброїла й розформувала німецька окупаційна влада.
Дещо раніше з полонених українців у Німеччині було створено підрозділ Січових стрільців, які виконували обов’язки дозорної служби, проводили культурно-освітню роботу в Західній Галичині, а згодом влилися до Синьожупанної дивізії. У таборі Фрайштадт організовано також «Січ імені гетьмана Петра Дорошенка», на базі якої утворився 1-й козацько-стрілецький курінь. У березні 1918-го його реорганізовано в полк, що дислокувався у Володимирі-Волинському. За гетьмана Павла Скоропадського в червні того ж року на основі цієї військової частини створено 1-шу Козацько-стрілецьку або Сірожупанну дивізію, що складалася з чотирьох піхотних і артилерійського полків та технічної сотні. Почалося опрацювання стратегії державної допомоги полоненим-українцям і повернення їх на батьківщину. При Генеральному штабі Збройних сил Української Держави створено Комісію у справах військовополонених. Вона видала спеціальну інструкцію для військово-санітарної комісії військового відомства України в Німеччині, спрямовану на прискорення повернення полонених додому. Комісія піклувалася про полегшення становища полонених у таборах, поліпшення харчування й побутових умов, медичну допомогу, моральну підтримку тощо.
Масштабна репатріація розгорнулася в період Директорії УНР. При дипломатичних представництвах у Відні, Берліні та Римі діяли військово-санітарні місії, що підпорядковувалися водночас військовому міністерству та МЗС. Контролювала поточну роботу місій міжвідомча комісія у справах військовополонених, створена при закордонному відділі Головного управління Генштабу Армії УНР. Голова, секретар та три члени комісії вивчали стан справ у військово-санітарних місіях, проводили анкетування, з’ясовували місця концентрації полонених, усіляко допомагали їм, створювали місії з репатріації.
Центральною місією з репатріації вважалася віденська, яка мала декілька філій (Прага, Інсбрук, Бухарест, Будапешт). Місія в Італії намагалася поширити діяльність на балканські країни Сербію та Югославію. У військово-санітарних установах працювали, зокрема, офіцери, лікарі, економічні радники, священики. Структуру визначали основні напрями діяльності. Місія в Німеччині з ЗО співробітників (серпень 1919 року) мала медико-санітарний і культурно-просвітницький відділи. За даними МЗС УНР, за кордоном перебувало чимало українців-військовополонених; у Німеччині до 50 тисяч, в Італії вдвічі більше (з них приблизно 70 тисяч галичан), в Австрії та Угорщині — відповідно 53 і майже 11 тисяч. Бранці були також у Туреччині, Болгарії, країнах Скандинавії, навіть у Єгипті. Крім того, у деяких державах, що утворилися на теренах колишньої Російської імперії, частина вояків-українців, мобілізованих до білих збройних формувань, після їхньої поразки опинилася в більшовицькому полоні або в інших державах (Маньчжурія, республіки Балтії та Закавказзя).
У таборах жилося скрутно: зі слів очевидців, становище полонених нічим не відрізнялося від животіння у в’язниці. Інколи по 30-40 душ мешкали в тісних приміщеннях. Бракувало харчів, одягу, ліків, поширювалися інфекції. Не рідкість — фізичне насильство, свавілля табірної адміністрації, полонених залучали до примусової праці на важких роботах.
У середовищі українських вояків розгорнули агітацію червоні революціонери. Як свідчив сучасник, «більшовики, витративши величезні кошти на агітацію, настроїли одну частину наших полонених вороже до всього українського, а другу зробили байдужою і скептичною». До таборів прибували і зграї шукачів «гарматного м’яса» для армій Денікіна, Колчака, Юденича, Врангеля. Та все ж наші співвітчизники, живучи на чужині, не занепадали духом. Вони створювали органи самоврядування (лише в Німеччині було вісім українських комітетів і 17 громад), зверталися до уряду УНР із проханнями сприяти поверненню їх на батьківщину, щоб і далі брати участь у боротьбі за державну незалежність.
Співробітники військово-санітарних місій улаштовували збірні пункти («збірні станції»), складали маршрути перевезення полонених до України. Місія в Італії, наприклад, запропонувала такі маршрути: Трієст — Загреб — Будапешт — Стрий; Трієст — Белград — Будапешт — Самбір — Волочиськ, а також водою: з Белграда Дунаєм і морем до Одеси; з Італії морем до Стамбула й Одеси.
Процес повернення ускладнила несприятлива воєнно-політична ситуація: Польща окупувала велику частину Галичини, Чехо-Словаччина — Закарпатську Україну, Румунія — Північну Буковину. Підрозділи французького експедиційного корпусу блокували чорноморські порти, а згодом це робили червоні або білогвардійці. Представники білої Росії чинили тиск на уряди Німеччини й Чехо-Словаччини, прагнули затримати полонених і залучити їх до власних збройних формувань. Після Версальського миру Німеччини з державами Антанти представники останніх взяли під контроль табори й призупинили виїзд українців на їхню дідизну.
Але репатріація тривала. Лише військово-санітарна місія в Австрії організувала виїзд до України 53,3 тисячі полонених; у країні їх залишилося 300—400 душ. У Німеччині вдалося врятувати від примусового вивезення до радянської Росії понад тисячу осіб. Місії допомагали співвітчизникам харчами, одягом, намагалися поліпшити побутові умови. Самовіддано працювали військові лікарі: вони спільно з персоналом Закордонного бюро Українського Червоного Хреста запобігли вибуху епідемій у таборах.
Вартий уваги й такий специфічний аспект діяльності місій, як збирання важливої для Армії УНР інформації за кордоном. Відомо, наприклад, що офіцери «збірної станції» у Відні, опитуючи полонених, збирали розвідувальні відомості про стан збройних сил Німеччини, Італії, Польщі, Югославії.
Постановою Ради Міністрів УНР від 11 серпня 1920 року справу опіки й репатріації полонених було передано до компетенції Міністерства закордонних справ. Особовий склад військово-санітарних місій перейшов до Українського Червоного Хреста, інших державних установ або в розпорядження військового міністра. Так закінчилася шляхетна справа патріотів-військовиків, чия «фронтова смута» боротьби за зміцнення боєздатності національних збройних сил пролягала далеко за межами України.