Архітектура Ренесансу

Батьківщиною ренесансу традиційно вважають Італію: середньовічна естетика завжди сприймалася в цій країні як щось чуже, і до 13-14 ст. остаточно вийшла з моди. Для італійців, прямих спадкоємців Римської імперії, природною альтернативою готичному (тобто «германському») мистецт­ву було відродження давньоримської культурної традиції. У 1420-ті рр. італійські митці захопилися античною історією, міфологією, літературою. Мода на «класику» повною мірою торкнулася й архітектури.

Треба, однак, урахувати, що зодчі ренесансу не прагнули до справді точного відтворення античної архітектури. Античні ідеї (гармонія, врівноваженість, симетрія) цікавили їх набагато більше, ніж античні форми, та й уявлення про давньоримську архітектуру в італійців 15 ст. були досить своєрідними.

Крім того, над культовим зодчеством ренесансу тяжіла досить важлива обставина – релігія. У той час не можна було навіть подумати про те, щоб збудувати католицький собор у формах язичницького еллінського храму! Однак обмеження, як це ча­сто буває, лише стимулювали творчість. Геніально об’єднавши античний ордер із добре знайомим італійцям візантійським куполом, архітектори епохи Відродження створили новий тип культової споруди, що пережив своїх творців на століття.

Характерні риси архітектури епохи Відродження

Основні риси архітектури епохи Відродження такі:

• у плануванні будівлі переважає радіальна симетрія: храм зазвичай має форму рівноконечного (грецького) хреста з куполом у центрі, замок – форму правильного чотирикутника з вежами по кутах; будівля складається з підкреслено правильних геометричних фігур. Типовий ренесансний фасад включає прямокутний ризаліт, трикутний фронтон і кругле вікно-люкарну;
• у декорі переважає елегантна лаконічність. Використовуються античні ордерні мотиви або рослинний орнамент; широко застосовується декор у вигляді розеток, раковин, картушів із рельєфами або при­святними написами. Колони використовуються рідко, їх заміняють пілястри (прямокутні вертикальні виступи) й аркади з півциркульними прорізами;
• вікна відіграють важливу роль в оформленні фасаду, найчастіше буду­чи єдиною прикрасою стін. Форма віконного прорізу – півциркульна або прямокутна; лиштва – з геометричним або квітковим орнамен­том. Популярним елементом стає сандрик (мініатюрний фронтон або карниз, розташований безпосередньо над вікном);
• основний будівельний матеріал – м’який камінь, що піддається різьбленню, а також випалена цегла. Стіни штукатуряться або облицьо­вуються шліфованим каменем. Для пізнього Відродження характерне декорування цоколів, кутів або навіть усієї стіни ваговитим рустом.

Людяна архітектура

У пошуках «земної» та «людяної» естетики майстри італійського відродження різко критикували готичне мистецтво. На їхню думку, готика пригнічувала люди­ну, вселяла їй містичний жах, позбавляла віри у власні сили. Сьогодні навіть важ­ко зрозуміти, як могла спасти на думку подібна нісенітниця: усякий, хто хоч раз бував у справжньому готичному соборі, знає, як там багато світла та простору, який святковий настрій створюють стрункі колони, легкі склепіння, гра променів світла на вітражах…

А ось в архітектурі ренесансу неважко помітити «гнітючі» тенденції: гладкі, нескінченно довгі стіни, прорізані монотонними рядами маленьких квадрат­них вікон, стали улюбленим прийомом в архітектурі Іспанії епохи інквізиції. Тоталітарні режими 20 ст. також широко користувалися цією «людяною» есте­тикою: багато споруд сталінського періоду разюче нагадують іспанські палацо 16 століття.

Ренесансна архітектура в Україні

Ренесанс проникнув в українські землі порівняно пізно, у другій половині 16 ст. До цього часу належать перші зразки нового стилю, близькі до канонів Високого Відродження. Практично водночас здійснювалися й спроби синтезу ренесансу з місцевими православно-українськими традиціями – так народився галицький ренесанс.

У першій половині 17 ст. ренесанс стає державним стилем Речі Посполитої, що переживає «золотий вік». У його традиціях будуються зам­ки, палаци, ратуші, католицькі храми й навіть синагоги. Архітектура того часу часто несе на собі відбиток маньєризму – пізньоренесансної течії, що характеризується посиленням ролі зовнішнього декору і пластичною виразністю. Із середини 17 ст. ренесанс поступово поступається місцем стилю бароко.

Суворі реалії

Для наших сучасників епоха Ренесансу овіяна поетичним ореолом (о, Леонардо, Рафаель, Мікеланджело!..). Однак аж ніяк не художники й поети визначили обличчя цього, насправді дуже жорстокого, часу. Ренесанс – це епоха Варфоломіївської ночі, процесів над Джордано Бруно та Галілео Галілеєм, час Торкве- мади, Кортеса та Кромвеля. «Ренесансна» Європа здригалася від релігійних і династичних воєн, тріпотіла перед загрозою турецької навали, божеволіла від золота ацтеків…

Тридцятирічна війна (1618-1648 рр.), у яку були залучені практично всі європейські держави, призвела до безпрецедент­них втрат – в одній тільки Німеччині жертви серед мирних жителів склали 6 млн осіб (цей сумний «рекорд» побила лише Перша світова війна). Поразка в 1648 р. Габсбурзького союзу, до якого входила й Річ Посполита, стала однією з безпосередніх причин Хмельниччини – ще однієї кровопролитної релігійної війни того часу.

Ці суворі реалії не могли не відбитися на архітектурі: більшість пам’ятників ренесансу в Центральній і Східній Європі – аж ніяк не витончені вілли, а суворі замки. І навіть храми цієї епохи більше нагадують фортеці.

Галицький ренесанс

Найбільш виразні та своєрідні пам’ятки ренесансу на території України були створені в Галицьких землях, зокрема у Львові, куди місцеве начальство запросило італійських майстрів (нині відомі лише їхні українські прізвиська: Павло Римлянин, Петро Італьчик, Павло Щасливий тощо). На той час італійські зодчі трудилися по всьому світі й, потураю­чи смакам замовників, створювали дивовижні «коктейлі» зі стилістики ренесансу та місцевих архітектурних традицій. Варто лише згадати Мо­сковський кремль, весь ансамбль якого створили італійські майстри.

В українських землях італійці також широко задіяли місцеві мотиви, створивши по суті самостійний стиль, називаний нині галицьким рене­сансом. Фасади храмів, виконаних у цьому стилі, прикрашали троянди, виноградні грона, зірки та сонячні знаки, що немов зійшли з української вишиванки. Цивільні будівлі декорувалися різьбленими портретами власників, а також фігурами воїнів і хижих звірів, які оберігали будинок від вторгнення. Галицький ренесанс був дуже «земним» і зворушливо- наївним, але саме це надає йому невимовної чарівності.

Високе Відродження

«Високим відродженням» називають період найвищого розквіту власне ренесансної естетики, період захоплення чистими античними формами. В Італії цей стиль був роз­повсюджений у 1500-1560 рр., в українські землі він прийшов значно пізніше. Будівлі в італійському стилі часто замовляли польські магнати католицького віросповідання, які прагнули підкреслити «європейський шик» своїх резиденцій і храмів-усипальниць.

Маньєризм

Поняття «маньєризм» викликає постійні суперечки серед мистецтвознавців: одні вважають його самостійним стилем, інші – одним із варіантів переходу між ренесансом і бароко. В образотвор­чому мистецтві маньєризм проявився в захопленні чуттєвістю, пишними формами й театральни­ми позами (саме звідси походить поняття «манірність»). У літературі цей стиль заявив про себе химерністю мови та пафосними сюжетами.

Для архітектури маньєризму характерне посилення ролі зовнішнього декору, пластичне на­сичення фасадів і поява «першої ластівки бароко» – вигадливих спіралей-волют. У той же час, архітектурний вигляд будівлі залишається типово ренесансним, тому говорити про специфічну «архітектуру маньєризму» можливо далеко не завжди.