У 860 р. сталася подія, що здобула надзвичайно високу оцінку давньоруських літописців: “Коли почав царювати Михаїл (імператор Візантії з 842 р.), стала прозиватися Руська земля. Дізналися ми про це тому, що при цьому царі приходила Русь на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому. Ось чому з ції пори починаємо і число (відлік роками) положимо” . На думку Нестора, похід на Царгород знаменував початок давньоруської історії, був ключовою подією у житті Київського князівства. Сучасна історична наука загалом поділяє цю думку.
Хронологія “Повісті минулих літ”. Новгородського першого літопису молодшого ізводу та пізніших літописних зводів, що від них походять, аж до перших десятиліть XI ст., коли на Русі почалося літописання, потребує коригування: як уже згадувалося, Нестор та інші літописці XI—XII ст. відновлювали події X, IX ст. та ще віддаленіших часів, користуючись в основному усними, фольклорними джерелами, в яких дат немає взагалі. Ось чому виявилися неправильними у літописі і рік першого відомого нам за вітчизняними джерелами походу Русі на Царгород, і час князювання у Києві Аскольда. Справді, Нестор датує його утвердження в цьому місті 862 р., тоді як з іноземних джерел точно відомо, що за два роки перед цим руське військо під проводом Аскольда здійснило свій знаменитий похід на Константинополь.
Хто ж такий Аскольд? Свідчення давньоруських літописів про нього суперечливі. Як відомо, легенда про закликання варягів на Русь була внесена до літопису Нестором (або його попередником, укладачем київського Початкового зводу 1095 р.). У дусі цієї легенди були перероблені і сторінки Найдавнішого київського зводу 1039 р., що повістували про Аскольда. У “Повісті минулих літ” читаємо, що коли Рюрик почав княжити у Новгороді, “було в нього два мужі, не родичі йому, але бояри, і відпросилися вони до Царгорода зі своїм родом*. І відправилися Дніпром, і коли пропливали поблизу, то побачили на горі невелике місто. І спитали: “Чий це городок? Місцеві жителі відповіли: ”Були три брати Кий, Щек і Хорив, які побудували городок цей і згинули, а ми тут сидимо, їхні потомки, платимо данину хозарам». Аскольд же і Дір залишилися у цьому місті, зібрали до себе багато варягів і стали володіти землею полян. Рюрик же у цей час княжив у Новгороді» . Саме згадка про Кия і його братів викриває штучність наведеної оповіді.
В епоху переходу від первіснообщинного ладу до феодального під словом ”рід” розумілася і община людей, пов’язаних кровними узами, і плем’я, і військова дружина, що складалася тоді в основному із родичів. У даному випадку найвірогідніше останнє значення.
Як було доведено ще на початку XX ст., Аскольда і Діра назвали варягами і “боярами Рюрика” літописці-норманісти. В очах укладача Найдавнішого київського зводу 1039 р. Аскольд і Дір були прямими нащадками Кия, Щека і Хорива. Слідом за повістуванням про заснування Києва, яке завершувалося словами “від них поляни і до сього дня в Києві”, у літописі було: “І після цих братів княжили у Києві Аскольд і Дір і володіли полянами” .
Варто відзначити, що Никонівський літопис XVI ст., що грунтується на якомусь іншому (на жаль, невідомому науці) давньому зводі, не згадує про жодні зв’язки Аскольда і Діра з Рюриком і варягами. Пізніші літописи та історичні хронографи XVII ст. також розглядають Аскольда і Діра як вихідців із подніпровської князівської династії, родоначальником якої був Кий. Повістуючи про переривання цієї династії, один із таких літописів резюмує: “И в то время скончася наследие свойственньїх князей российских киевских в Осколде и Дире”, а інший навіть іменує їх “Киевьіми” племінниками. Ще в одному літопису XVII ст. читаємо: “Осколд и Дир — потомки Кыевы”
Таким чином, Аскольд і Дір були представниками заснованої Києм князівської династії, яка правила у Києві майже чотириста літ, про що було відомо у середньовічному світі. Наприклад, видатний польський історик Ян Длугош, що творив у XV ст., використовуючи найдавніші руські літописи, твердив: “Після смерті Кия, Щека і Хорива їхні діти і нащадки по прямій лінії панували над Руссю протягом багатьох літ. Нарешті, спадок перейшов до двох рідних братів”, тобто до Аскольда і Діра.
Прибічники варязького походження Аскольда посилалися на скандинавську форму імені. Але Никонівський літопис на відміну
від інших зводів називає його “Осколд” (у джерелі йому присвячений розділ під назвою “О князи Рустем Осколде”). У цьому зв’язку наведемо думку сучасного дослідника: “Як таке, що не доводиться, можна висловити припущення про те, що ім’я цього туземного князя, який князював у Середньому Подніпров’ї, могло зберегти давню праслов’янську форму, що веде до геродотівських сколотів (яких учений вважає праслов’янами)… У топоніміці ім’я сколотів збереглося до наших днів”… .
У давньоруських літописах Аскольд і Дір завжди виступають разом, але багато істориків сумнівається, чи були вони насправді співправителями, і навіть — чи існував… Дір! Праці з фольклористики свідчать, що двоє або троє братів (засновників чи співправителів) — улюблений мотив народних легенд і переказів. Тому деякі літописознавці (серед них і О. О. Шахматов) вважають, що спершу у фольклорній оповіді мова йшла лише про одного князя.
Фігура Діра уявляється вже зовсім нечіткою. Швидше за все його ім’я було підставлене у літопис набагато пізніше, оскільки при описі нібито спільних походів у “Повісті минулих літ” використана однина, а не двоїна («йде Аскольд и Дир… и приде”). Особливо виділяє Аскольда і Никонівський літопис. Так, під 864 р. читаємо: “Убиен бьість от болгар сьін Осколдов”.
Тому є підстави вважати, що похід проти Візантії 860 р., який сповістив про вихід Русі на світову арену, був здійснений лише
одним Аскольдом. Про це опосередковано свідчить і “Повість минулих літ”, де дієслово “йти” вжите в однині: “Вирушив Аскольд і Дір (?) на греків і прийшов туди у 14-й рік царювання Михаїла. Цар же (імператор Візантії) був у цей час у поході на агарян і дійшов уже до Чорної річки, коли єпарх (начальник міста) надіслав йому вість, що Русь іде походом на Царгород. І повернувся цар. Ці ж увійшли до середини Суду (бухти Золотий Ріг, що омивала стіни Константинополя) і взяли в облогу Царгород двомастами кораблів».
Відчайдушно сміливий похід доти мало кому відомих русів на столицю “світової імперії” середньовіччя справив велике враження на сучасників. Ця подія приголомшила гордих візантійців, що зверхньо споглядали на інші народи. Про раптове вторгнення руського флоту у, здавалося, неприступну константинопольську гавань (вхід до неї замикався гігантським залізним ланцюгом) оповідає у двох проповідях та “Окружному посланні” східним митрополитам 867 р. глава візантійської церкви патріарх Фотій. Це свідчення донесло до нас живий відгомін подій, так само, як і повідомлення Микити Пафлагонського (877 р.), біографа патріарха Ігнатія, зміщеного Михаїлом III.
Короткі, але цілком достовірні відомості про похід русів на Константинополь у 860 р. збереглися у працях візантійських авторів X—XIII ст. Симона Логофета, Іоанна Скилиці, Іоанна Зонари, Лева Грамматика; у творах західних істориків, зокрема у венеціанській хроніці Іоанна Диякона початку XI ст.
Підсумовуючи дані відомих сучасній науці письмових джерел, можна описати похід київської раті на Царгород наступним чином. Навесні 860 р. імператор Михаїл III на чолі 40-тисячного війська вирушив углиб Малоазійського півострова, щоб дати відсіч арабам. Тоді ж він послав грецький флот до острова Кріт, аби приборкати піратів, які грабували візантійські кораблі у Середземному морі. Для захисту Константинополя було залишено нечисленний гарнізон, яким командував старий адмірал Микита Орифа. Купки воїнів було явно недостатньо для захисту багатокілометрових міських стін. Покладали надії на міцність гігантських укріплень, що створювалися й удосконалювалися протягом кількох століть.
у цей украй несприятливий для Константинополя час Аскольд і наніс свій блискавичний удар. Чи випадково був вибраний момент для нападу? Цілком імовірно, що ні. Літопис Нестора згадує, що київський князь здійснив похід, коли імператор пішов війною на “агарян”. А якесь стародавнє джерело Никонівського зводу впевнено повідомляє, що Аскольд і Дір “чули” про війну Візантії з арабами і лише тому пішли на Царгород. У зв’язку з цим більшість істориків нового часу солідарні у припущенні, що Аскольд знав зовнішньополітичні труднощі і слабості війська імперії. Авторитетний дослідник літописання М. Д. Приселков висловив сміливу гіпотезу (яка, однак, не знайшла підтвердження у джерелах), нібито руси вступили у військовий союз із арабами, погодивши з ними свої стратегічні плани. І. Свєнцицький вважав, що похід русів на Царгород перебував у певному взаємозв’язку з антивізантійськими планами Болгарського царства. Наше припущення набагато скромніше: вдалий вибір часу для облоги Константинополя можна пояснити наявністю у місті руських інформаторів.
Візантійські джерела навіть повідомляють точну дату нападу давньоруського війська на Царгород — 18 червня 860 р. Рано-вранці руські човни вдерлися до бухти Золотий Ріг, — ланцюг, що перекривав вхід до неї, чомусь не був натягнутий, — і висадили десант, який зразу ж розпочав облогу циклопічних мурів столиці. Невдовзі по тому надійшло й піше військо з Києва. Патріарх Фотій в “Окружному посланні” емоційно передав відчуття обложених, коли вони побачили грізних ворогів: “Народ вийшов від країни північної… і племена піднялися з країв землі, тримаючи лук і спис, дани жорстокі й немилосердні; голос їхній шумить, мов море” . Не варто особливо довіряти висловам патріарха про “жорстокість” та “немилосердність” русів — такими стереотипними виразами у візантійській ораторській прозі звичайно характеризували будь-якого ворога. У наведеному уривку важливе враження безпосереднього очевидця.
Імператор Михаїл III, про що знає автор “Повісті минулих літ”, залишив військо, яке йшло проти арабів, з великими труднощами пробрався в обложений русами Константинополь і спробував організувати оборону. Становище обложених було важким. У своїй другій проповіді Фотій згадав, що “місто мало… не було підняте на списа”, як у старовину називали взяття фортеці штурмом.
Раптом, без видимих причин, після тижневої облоги руські воїни почали відходити від укріплень Константинополя. “Повість минулих літ” наводить з цього приводу яскраву легенду: “Цар (Михаїл III) же із труднощами ввійшов до міста і з патріархом Фотієм усю ніч молився у церкві святої Богородиці у Влахернах (один із кварталів Константинополя. — Авт.). І винесли вони з піснями урочисту ризу святої Богородиці, й омочили у морі її полу. Була у цей час тиша, і море було спокійне, але раптом піднялася буря з вітром, і великі хвилі розметали кораблі язичників руських, і прибило їх до берега, і переламало так, що небагатьом із них вдалося уникнути цієї біди і повернутися додому”.
Цю легенду Нестор почерпнув із хроніки Георгія Амартола, не обробивши її: безпристрасно, навіть схвалюючи, повідомляє про стихійне лихо, що спіткало русів, — а цього не могло б бути, якби текст написав або хоча б творчо переосмислив давньоруський книжник. Тим часом оповідь про загибель руського флоту і війська під час походу 860 р. зовсім не відповідає дійсності, на що не раз звертали увагу вчені.
Перш за все нічого не відомо про бурю і загибель руських кораблів очевидцям — Фотію, що уже згадувався, а також Георгію, автору “Слова на покладання ризи Богородиці у Влахернах”. Навпаки, вони, а також інші візантійські історики пишуть, що відхід русів від стін Константинополя був для всіх несподіваним. Більше того, римський папа Микола І поклав на Михаїла III провину за те, що той не зумів помститися північному ворогові. Патріарх Фотій у другій своїй проповіді визнав, що візантійці у 860 р. не помстилися над “варварами”. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон твердив, що ті, які взяли в облогу візантійську столицю, повернулися на батьківщину “з тріумфом”
Звідкіля ж узялася грецька церковна легенда про дивовижний порятунок Константинополя влахернською Богородицею? Відповідь на це запитання, на нашу думку, дає Никонівський літопис, який повідомляє ле про один, як “Повість минулих літ”, а про три походи Аскольда на Візантію. Невдачею закінчився не перший, 860 р., а другий, 866 р. похід. Розповівши про невдачу русів, це джерело продовжує: “Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною (тобто рештками війська.) і був у Києві плач великий” . Можна припустити, що у 866 р. шторм захопив руську ескадру у відкритому морі і розкидав її кораблі (звичайно ж, буря не могла завдати шкоди руським воїнам, що обложили Константинополь на суші у 860 р.). Ці два походи грецька церковна легенда об’єднала в один, оскільки вона, очевидно, створювалася набагато пізніше названих подій.
Цілком імовірно, що відхід раті Аскольда від стін Царгорода був наслідком таємних переговорів між київським князем і візантійським імператором — настільки таємних, що Фотій, котрий, поза сумнівами, знав про них (і скоріше за все брав у них участь), не визнав за можливе згадати про це у своєму посланні і проповідях.
Скрупульозно проаналізувавши свідчення сучасників, істориків і хроністів, а також письменників наступних поколінь, вчені-візантиністи прийшли до висновку, що Аскольд і його воєначальники зрозуміли: їм не подолати гігантських укріплень міста. Михаїл III, що залишив своє військо у глибинах Малої Азії, у свою чергу, був неспроможний оружно відбити ворога. У виголошеній уже після зняття облоги Константинополя другій проповіді Фотій побіжно згадує про захоплені русами “незліченні багатства”. Можна припустити, що перемир’я було досягнуто завдяки виплаті візантійською стороною величезної контрибуції.
Близько 867 р. відбулася подія, що до цього часу непокоїть уми істориків і дилетантів. В “Окружному посланні” Фотій засвідчує, що руси “проміняли еллінську (язичницьку) і безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення”, додавши до цього, що “вони прийняли пастиря” і “з великою ретельністю виконують християнські обряди”. Мовлене підтверджує “Життєпис Василія І”, укладений його внуком Константином Багрянородним. Найдавніші літописи — “Повість минулих літ” і Новгородський — не знають про хрещення Аскольда, але пізніший Никонівський звід відзначає, що візантійський імператор Василій І (наступник Михаїла з 867 р.) “сотворил мирное устроение с преждереченньїми русами и склонил их к христианству”. На наш погляд, це повідомлення запозичене з грецьких джерел, перш за все із “Життєпису Василія І”.
Вчені, критично вивчивши грецькі пам’ятки писемності про хрещення Аскольда, визнали їх за такі, що заслуговують на довіру Разом з тим факт прийняття нової віри у 60-х роках IX ст. невеликою групою русів — князем і його найближчим оточенням — не дає жодних підстав для поширюваних останнім часом тверджень, буцімто християнство на Русі було запроваджене не за Володимира, а на сто з лишнім років раніше — за Аскольда^^. Прагнення що б там не було відсунути якомога далі у часі ті чи інші події і процеси здавна властиве дилетантам.Сквапні на нього й окремі, напевне, занадто емоційні історики, які свято вірять, нібито цим вони підносять значення й авторитет наших далеких предків. Але професіонали-дослідники зобов’язані знати, що кожний народ розвивається внаслідок еволюції внутрішніх соціально-економічних, політичних, культурних та інших процесів і проходить певні стадії розвитку у відміряний поступом історії час. Немає і не може бути наукових підстав для запального і претензійно-сенсаційного твердження про “хрещення Русі” за Аскольда.
Східнослов’янське суспільство 60-х років IX ст. переживало стадію розкладу родоплемінного ладу. Феодалізм робив тоді лише перші кроки. Влада київського князя поширювалася тільки на невелику частину території розселення слов’ян — на Середнє Подніпров’я. Пануюча верхівка ще не відчувала потреби у зміні ідеологічної системи. Погоджуючись з тим, що Аскольд і хтось із його соратників прийняли християнство, водночас твердимо, що східнослов’янське суспільство в цілому залишалося язичницьким, оскільки у IX ст. не склалися соціальні передумови для рішучих зрушень в ідеологічній сфері. Хрещення Аскольда, вважаємо, тому й не відобразилося у найдавніших літописах, що не вплинуло на подальшу долю Русі. І тому не потрапило воно до усної фольклорної історії, яка створювалася народом.
Звертаємо увагу читачів на інше. Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І “сотворил мирное устроение” з Аскольдом. Ряд візантійських авторів, наприклад Константин Багрянородний, згадує про укладення мирного договору між Візантією і Руссю. Майже всі візантійські письменники вважають хрещення Аскольда однією з умов цієї угоди. Напевно, договір був підписаний у Константинополі, куди близько 867 р. прибуло руське посольство.
Русько-візантійський союзний договір частково реконструюється за подальшим розвитком подій, а також за угодою Олега з греками 911 р. Можна припустити, що Візантія зобов’язалася виплачувати Русі щорічну данину, а Русь — надавати військову допомогу імперії. Мабуть, угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а грецьких — на Русі. Невдовзі після підписання цього договору руське військо, виконуючи союзницькі зобов’язання, завдало удару арабам у південному Прикаспїї, в районі міста Абесгуна, — напевне, щоб ослабити тиск Халіфату на Візантію у Малій Азії.
Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло найвищого рівня своєї могутності, свідченням чого став успішний похід на Константинополь 860 р. і укладення вигідного і почесного договору з Візантією близько 867 р. Тут би київському князеві і розвинути зовнішньополітичні успіхи. Але подальша доля Аскольда незрозуміла — джерела втрачають його і очолюване ним князівство із поля зору майже на два десятиліття. Вони знову згадують про цього київського володаря лише у зв’язку з появою у Подніпров’ї його непроханого наступника — Олега, якого прозвали Віщим.