У довідці ДПУ від 2 лютого 1933 року про масові втечі жителів сіл України й оперативні заходи щодо боротьби з утікачами зазначено: найбільш уражені масовими виїздами Київська, Харківська та Дніпропетровська області. Під час хлібозаготівельної кампанії (грудень-січень) із 47 районів Київщини втекли 26 344 особи. З них колгоспників — 10 027, одноосібників — 10 682, «твердоздавців» і «куркулів» 1 562, активістів — 163. Утікачі, рятуючись від голодної смерті й репресій, кидали власні господарства, забирали сім’ї та їхали до міст, на шахти, заводи, новобудови. З деяких сіл тікали мало не всі дорослі працездатні чоловіки. Органи ДПУ рішуче припиняли втечі. На тлі не вельми переконливої масово-роз’яснювальної роботи чекісти мобілізували агентуру й актив на виявлення організаторів утеч, арештовували селян. Сільрадам було заборонено видавати довідки на виїзд. Силами транспортних і районних органів ДПУ створювалися «оперативні заслони».
Тільки впродовж десяти днів (останній тиждень січня й початок лютого) на залізницях України заслони затримали й профільтрували 16 733 особи — переважно колгоспників і одноосібників. До місць постійного проживання повернули 15 109 утікачів, 1 610 заарештували й передали територіальним органам ДПУ. По районах України було профільтровано З 861 особу, з них взято під варту 340. На селян, які відмовлялися повернутися до своїх домівок, оформляли справи на вислання. Більш як 250 арештованим дорога слалася до концтаборів. Але й цих репресивних заходів було, вочевидь, замало. У цілкомтаємному оперативному наказі по ДПУ УСРР від 13 лютого 1933 року № 2, виданому в розвиток оперативного наказу від 5 грудня 1932 року № 1, Всеволод Балицький, у той час заступник голови ОДНУ СРСР, поставив райапаратам відомства конкретні завдання, зокрема щодо виявлення й арешту «всіх організаторів саботажу сівби» та «рішучої боротьби з ініціаторами, організаторами масових виїздів із сіл». При цьому звернув увагу начальників обласних відділів і райорганів на те, що в жодному разі боротьба не повинна обмежуватися заходами адміністративно-технічного й судового порядку. Основний натиск мав бути на виявлення «організуючої ролі петлюрівсько-есерівського підпілля».
у цей час на ініційованому партією Першому всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 року Йосиф Сталін виголосив промову, в якій жодним словом не згадав ані житницю СРСР Україну, ні катастрофічне становище, в якому перебувало її виморене голодом населення. Видрукувана Партвидавом ЦК КП(б)У брошурка кишенькового формату з текстом промови вождя збереглася в архівній кримінальній справі жителя Кагарлика агронома Федора Ганжі, звинуваченого у «вихвалянні Троцького», наклепах на радянську пресу й засудженого наприкінці 1936-го за ці «контрреволюційні злочини». На обкладинці промови, перекладеної українською мовою, хтось чорнилом вивів слова: Євангелія Колгоспника. А йшлося в тому несвятому писанні про головне завдання селян — зміцнювати колгоспи, бо ж їх розкладають «вишкребки ворожих кляс» — куркулі й підкуркульники.
Але «куркулів» як соціальної категорії, як певної соціальної кляси, в 1929 р. на Україні вжене було, — слушно зауважує один з найавторитетніших дослідників трагедії, її сучасник, український емігрант Дмитро Соловей (США). — Був лише невеликий відсоток селян з колишніх «куркулів», з колишніх заможних селян». Отож, «щоб ясно було, треба сказати, що «куркулі», себто багатоземельні селяни, які жили з визиску найманої робочої сили, зникли на Україні як соціальна категорія швидко після революції 1917 р. так само, як зникли й поміщики, бо землю у цих селян, яку вважали за зайву для трудового господарства, одібрали ще в перші роки революції», пише дослідник. «На практиці відбувалося так, що під визначення «куркуля» <…> підпадала кожна селянська родина (хоча вона і не походила з колишніх «куркулів»), яка потрапляла в якусь опо-
вильно кваліфіковані), а «соціально близькі прошарки (робітники, колгоспники, бідняки та середняки)». Цифрові дані зі статвідомостей ДПУ УСРР, як бачимо, не суперечать висновкові про те, що людей «з політичних міркувань підганяли під цю страшну в умовах СССР категорію» («куркулів»). А позаяк «знищення куркуля як класу» часто-густо розумілося як фізичне винищення людей, то «під час цього фізичного винищення не щадили ні дорослих, ні старих, ні дітей…».
Утім, повернімося до брошурки з промовою товариша Сталіна, яку підшито до архівної кримінальної справи агронома Ганжі. З того «євангелія» учасники форуму ударників дізналися, що на шляху країни до колгоспного ладу труднощі, звісно, є. «Добре життя дурно не дається, — повчав селян «отець народів». — Але справа в тому, що головні труднощі вже пройдені, а ті труднощі, що стоять перед вами не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них». Отож працюйте, мовляв, «виконуйте завдання вашої робітничо-селянської держави», заробляйте трудодні, житимете заможніше. А поки що… «Я міг би розповісти деякі факти з життя робітників 1918 року, коли цілими тижнями не видавали робітникам ані шматка хліба, не кажучи вже про м’ясо та інші продукти харчування, — утішив колгоспників господар Кремля, прозоро натякнувши на «головні труднощі» (тобто голод). — За найкращі часи вважали тоді ті дні, коли щастило видавати робітникам Ленінграда і Москви по восьмушці фунта чорного хліба та й то наполовину з макухою. І це тривало не місяць і не півроку, а цілі два роки. Але робітники терпіли і не журились, бо вони знали, що прийдуть кращі часи…».
І ще один характерний риторичний пасаж Йосифа Віссаріоновича: «Але чи можна відновити куркульство і зберегти разом з тим радянську владу? Ні не можна. Відновлення куркульства (насправді — основи українського селянства. — Авт.) повинно призвести до утворення куркульської (отже, в Україні — української. — Авт.) влади і до ліквідації радянської влади…».
Даремно шукати в тій партійній брошурці з промовою Сталіна бодай одне слово з коренем голод. Не було його. Політично — не було. Свій злочин кремлівські «інтернаціоналісти» ховали за словом «труднощі», у створенні яких звинуватили контрреволюціонерів та всіляких противників нового ладу. Отож їх і перемелювали в «лагерігую пьіль» червоні жорна політичних репресій.
У роки Голодомору, як зазначає доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, вістря репресій «мало антиукраїнське спрямування, оскільки вся «ан-тирадянська», «контрреволюційна», «шкідницька», «повстанська» та інша ворожа діяльність асоціювалась у рішеннях партійних органів та ДПУ з «петлюрівщиною», «махновщиною», «українським націоналізмом». Шарнірний механізм взаємодії на всіх рівнях підрозділів ВКП(б) — ОДПУ забезпечував одночасне згортання українізації з упокоренням українського села через духовне і фізичне винищення його кращих виробників, носіїв української свідомості і культури, потенційно готових до боротьби за незалежну Україну» («Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932—1933 років в Україні в документах ҐПУ—НКВД». — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008).
В оперативному бюлетені ДПУ УСРР щодо вну-тріколгоспних угруповань і характерних справ, пов’язаних із хлібозаготівлями, зазначається, що станом на 6 грудня 1932 року «в переважній більшості ліквідованих внутріколгоспних груп були сильними впливи куркульських та інших контрреволюційних, особливо петлюрівських елементів (підкреслення моє. — Авт.), які засмічували колгоспи, головним чином, управлінський апарат останніх». З-поміж п’яти областей (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Київська та Чернігівська), про які йдеться в документі, найбільше внутріколгоспних груп (18) викрито й ліквідовано на Київщині. У її 13 районах було арештовано 117 осіб, зокрема сімох голів колгоспів. Чекісти виявили колишніх петлюрівців і членів так званих «політбанд» у селах Кам’янського, Чорнобаївського, Житомирського та деяких інших районів тогочасної Київщини, яка охоплювала більшу територію, ніж тепер. Опір хлібозаготівлі або діяльність, спрямовану на розвал колгоспів і комун, ставили за провину селянам і в таких районах, як Білоцерківський (село Чупира), Васильківський (Западинка), Чорнобильський (Фру-зинівка й Черевач), Золотоніський, Корсунський, Овруцький, Плисківський, Погребищенський, Пулин-ський, Черняхівський. Підписав бюлетень із грифом «цілком таємно» ставленик Москви голова ДПУ УСРР (липень 1931 —лютий 1933 року) 40-річний Станіслав Реденс. Цей чекіст свого часу був особистим секретарем голови ВЧК Фелікса Дзержинського й перебував у шлюбі з сестрою Надії Аллілуєвої — дружини Й. Сталіна. Москва ж після Великого терору поставить на кар’єрі Реденса крапку (1940 року розстріл, згодом — реабілітація).
Всеволод Балицький у вже згаданому оперативному наказі № 2 зорієнтує чекістів на те, що існує, мовляв, «єдиний, ретельно розроблений план організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». За сфабрикованими справами було «викрито» контрреволюційну організацію в сільському господарстві УСРР, «зв’язано» її з такими самими вигаданими організаціями в Росії та Білорусі, а відтак 35 членам міфічної «всесоюзної організації», що мала на меті «підірвати сільське господарство і викликати голод у країні» було оголошено смертні вироки. У поєднанні з харчовою блокадою України, запровадженою 1932 року, виразно окреслилися антиукраїнські акценти сталінської політики, здійснювався цілеспрямований геноцид, вважає доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал: «Нововіднайдені архівні документи ще раз переконливо підтверджують: саме ретельна організація екзекуції українських селян надала голоду в Україні характеру геноциду, виправдання якому не може бути. У листі до Сталіна 15 березня
1933 року Станіслав Косіор (лідер комуністів УСРР. — Авт.) дозволив собі жахливу констатацію, мовляв, «голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму».
Серйозним чинником, який радикально відрізняв ситуацію в Україні від того, що відбувалося, скажімо, в Росії чи Казахстані (де втрати від голоду були дуже великими), Історик називає зміни в національній політиці: «14 грудня 1932 року Сталін разом з Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв’язку з проведенням хлібозаготівель. Цей документ, крім іншого, вимагав «правильного проведення українізації» в Україні і за її межами, в регіонах, де компактно проживали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими й іншими « контрреволюційними » елементами ».
…«Я бачив на Україні руїнницьку дію голоду 1932— 33 року, — писав свого часу в автобіографічній статті чужинець Артур Кестлер — колишній комуніст, який відвідав Радянський Союз саме в розпал трагедії. — На залізничних двірцях натовпи людей в лахмітті просили милостині. На руках у жінок були діти, виснажені, великоголові, із роздутими животами. Ці діти схожі були на людські зародки в склянках зі спиртом. Матері простягали їх до вікон наших вагонів. У стариків із подраних постолів висувалися відморожені пальці ніг… Мені пояснювали, що все це були куркулі, які спротив-лювалися колективізації, і я цьому вірив. Усі ці люди, включно до дітей, були «ворогами народу» — вони не хотіли працювати і замість того просили милостині»… Кестлер побачив «голодні раціони в кооперативах», дізнався, що за кілограм масла треба заплатити на вільному ринкові місячну зарплату робітника, а за пару взуття — заробіток двох місяців. І що більше читаєш такого роду свідчень очевидців, порівнюєш їх зі змістом розсекречених чекістських документів, то виразніше уявляється апокаліптична картина злочину комуністичної системи.
прийшов додому, немає ні куска хліба, мати всі кусочки і сухарі забрала додому на «гостинці», а в крамниці хліба не хватило, а тому прийшлось і мені повечеряти одної картоплею із гнилою чи то тухлою тюлькою, що Уляна взяла в крамниці Київторгу. Да, стан харчових труднощів чим далі, то все більше дає себе відчувати. Не зважаючи на те, що в основному зернова проблема розрішена (підкреслення моє. — Авт.), приходиться все ж таки сидіть без хліба. І не зважаючи на те, що тваринницька проблема теж в основному розрішується, зовсім ніколи не бачити і не їсти ні м’яса, ні жирів. Не знаю, наскільки довго буде тягнутись такий стан? ».
«Да, надзвичайно важко чути, знати про цей стан селянства. І ми, партія, свідомо, своєю лінією, своєю поведінкою, своїм керівництвом утворили його», — підсумував свої невеселі роздуми комуніст Заволока (запис у щоденнику від 22 квітня 1932-го, в день народження вождя комуністів Ульянова-Леніна).
Важко й мені як читачеві чогось додати до цієї гіркої правди. За неї Дмитро Заволока відбув покарання — 10 років виправно-трудових таборів у Воркуті. А згодом за попередніми звинуваченнями його вислали ще й до Сибіру на тривалий строк. Обидві справи очевидця Голодомору було припинено тільки наприкінці 1950-х — за відсутністю складу злочину. Через неможливість встановити долю цієї людини питання про поновлення в КПРС 1990 року залишилося без вирішення. Та «якби він знав про діяльність цієї організації, про діяльність її ватажків те, що знаємо тепер ми, навряд чи він зрадів би такому поновленню… — слушно зауважили про партреабілітацію іншого відомого в Україні діяча (Юрія Коцюбинського) автори книжки «Пастка для еліти» Олександр Бантишев і Анатолій Селюк. — Ані діяльність КПРС, ані діяльність того, що в ті роки іменувалося радянською владою, ні, тим більш, діяльність ЧК у всіх її іпостасях реабілітації не підлягають і підлягати не можуть…
Але і забуттю підлягати не повинні».
Дмитро Заволока не міг знати слова геноцид. Лише дивувався й сумував з того, що творили з народом України партійні проводирі на чолі зі Сталіним. У травні 1933-го (по тому, як у Німеччині здобув владу Гітлер і «розгорнув шалений фашистський терор і свою фашистську диктатуру») чесний партієць Заволока занотував у щоденнику: «Форми цієї диктатури надзвичайно близько подібні на форми політичного керівництва нашої країни. Так що й для фашистів дарма не пройшов досвід нашого будівництва й диктатури пролетаріату».
Принагідно згадалося мені гасло будівничих комунізму, яке висіло в концтаборі на Соловках: «Железной рукой загоним человечество к счастию».
Залізною рукою. Заганяли. Людство.
…Підсумовуючи свої нотатки, ще раз повторюся й наголошу: саме ретельна організація упокорення українських селян і фізичне винищення «куркульства» (штучним голодом) — це злочин того самого порядку, що й Голокост — тобто досвід нацистів у фізичному винищенні євреїв.
Обидва злочини — є злочинами проти людства.