Знову доводиться згадувати, що хронологія “Повісті минулих літ” та інших давніх літописів потребує дуже серйозних, але не завжди можливих уточнень. І не лише для IX, а й для більшої частини наступного, X століття.
Як відзначав ще О. О. Шахматов, “у Найдавнішому зводі оповідь про початки Руської землі, про Ігоря й Олега, про смерть Ігоря і князювання Святослава не була розбита за роками” . Отже, Несторові, який доповнював Найдавніший звід 1039 р. (або його попередникам, укладачам зводів 1073 і 1095 рр.), використовуючи мотиви народних переказів і легенд, довелося створити хронологічну сітку своїх праць заново. Тому не дивно, що багато дат не просто неправильні, але й нереальні.
Час правління у Києві князя Олега з 882 до 912 р. (як вважає автор “Повісті минулих літ”) або до 922 р. (згідно з Новгородським першим літописом молодшого ізводу) був періодом інтенсивного об’єднання східнослов’янських земель довкола найдавнішого руського града. На кінець IX — початок X ст. припадає один з важливих етапів творення Давньоруської держави. Не можна тому ігнорувати роль цього державного діяча.
Винятково яскравим і цікавим є образ Олега, створений пам’ятками усної народної творчості: історичними переказами і легендами, дружинними піснями і билинами. Літописні відомості про Олега, що майже повністю побудовані на фольклорних творах про нього, змальовують фігуру скоріше казкову, аніж справжню, — і це при тому, що в реальності існування князя сумніватися не доводиться. Досить сказати, що з його іменем пов’язаний перший із державних документів Київської Русі, який зберігся, — договір з Візантією 911 р.
Мав рацію видатний дореволюційний історик і фольклорист, коли писав: “Особа Олега є у нашому первинному літопису цілком особою переказу, а не історії. З ним солідарний сучасний вчений: ”У руському літопису Олег присутній не стільки як історичний діяч, скільки у вигляді літературного героя, образ дикого штучно зліплений зі спогадів і варязьких саг про нього». Але варто підкреслити: Олег повністю належить уже не переказові, а історії.
у найдавніших літописців, які щедро черпали із скарбниці усної народної творчості, була своя логіка. Вміщені у “Повісті минулих літ” перекази і легенди про Аскольда і Діра важливі для них не лише самі по собі. Вони вводять читачів у коло сказань про Олега Віщого. Очевидно, не випадковою є хронологічна лакуна у літописі Нестора між 866 р. (оповідь про похід Аскольда і Діра на Царгород) і 882 р. (оповідь про здобуття Олегом Києва): читач мав зрозуміти, що у ці роки не відбулося нічого суттєвого.
Такий безпосередній зв’язок між Аскольдом і Олегом навіть у найдавніших літописах призвів до того, що у пізніших зводах, головним чином XVII ст., взяття Києва Олегом ставиться у пряму залежність від невдалого походу його попередника на Візантію. Ось що читаємо в одному з них: “І почув Олег, що Аскольд і Дір ходили війною на Царгород і повернулися до Києва осоромленими і з малою дружиною, взяв із собою Ігоря Рюриковича і пішов до Києва і вбив Аскольда і Діра і погріб їх на горі”. Звичайно ж, немає ніякого зв’язку, і не лише хронологічного, між походом Аскольда на Царгород і нападом Олега на Київ.
Такого зв’язку не бачить і Нестор, детально оповідаючи про взяття Києва Олегом: “Виступив у похід Олег (із Новгорода. — Авт.), взявши з собою багато воїнів: варягів, чудь, слов’ян, мерю, весь, кривичів. І прийшов до Смоленська з кривичами, і прийняв владу в місті, і посадив у ньому своїх мужів. Звідтіля вирушив униз (по Дніпру. — Авт,), і взяв Любеч, і також посадив своїх мужів. І прийшлр до гір Київських, і дізнався Олег, що князюють тут Аскольд і Дір . Сховав він одних воїнів у човнах, інших залишив позаду, а сам підійшов до гір, несучи дитину Ігоря. І підплив до Угорської гори, сховавши своїх воїнів, і послав до Аскольда і Діра, кажучи їм, мовляв: “Ми купці, ідемо ; о греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх”. Коли ж Аскольд і Дір прийшли, усі воїни, що ховалися, вискочили із човнів… І вбили Аскольда і Діра… І сів Олег, князюючи, в Києві, і сказав Олег: “Хай буде матір’ю городам руським».
Учені-фольклористи легко впізнали у процитованому уривку народний переказ, основний мотив якого (захоплення міста переодягненими воїнами, що переховувалися в укритті) досить поширений не лише у вітчизняній, а й у світовій усній народній творчості. Окрім того, в оповіді літопису про захоплення Києва Олегом немало розбіжностей. Наприклад, незрозуміло, чому раптом Аскольд і Дір довірливо відповідають на заклик невідомої їм 1 людини і вирушають, та ще й без охорони, на безлюдний берег Дніпра. Не дивно, що дореволюційна наука скептично ставилася до цього свідчення Нестора.
Але попри всю легендарність і нібито алогічність повість про утвердження Олега у Києві відобразила одну з найважливіших віх процесу утворення державності. Близько 882 р. Північна Русь була приєднана до Південної, влада київського князя поширилася на головні землі східних слов’ян. Академік Б. Д. Греков відзначив з цього приводу: “Гранню, і дуже суттєвою, в історії Русі є об’єднання Новгорода і Києва, тобто Славії і Куявії1, в одну велику державу”.
Звичайно, не Олег об’єднав Північну Русь з Південною. Так думати — означало б абсолютизувати роль особи в історії. Ця подія була наслідком тривалого визрівання соціально-економічних і політичних процесів у східнослов’янському суспільстві, відомих нам із творів візантійських, арабських і західноєвропейських авторів і відображених в археологічному матеріалі. Політичне об’єднання Півночі і Півдня було підготовлене також наявністю економічних, торгових зв’язків (нехай спочатку нерегулярних і скромних за обсягом) між різними давньоруськими землями; згадаймо славнозвісний торговий шлях “із варягів у греки”, що з’єднував Новгород із Києвом.
Вигукнувши: “Хай буде [Київ] матір’ю городам руським”, — Олег (а точніше, літописець, що вклав у його уста ці слова) офіційно визнав його столицею східнослов’янської держави, що швидко формувалася (згадаймо аналогічний грецький термін: метрополіє — мати міст, столиця). Справді, видається, що сама історична доля прирекла Києву бути стольним градом Давньої Русі.
Останнім часом усе частіше лунають голоси учених-археологів, які досліджують давній Новгород і пропонують оголосити це, без сумніву, одне із найбільших міст Київської Русі мало не головним осередком формування державності у східних слов’ян. Цей прояв своєрідного “новгородського патріотизму” при трохи об’єктивнішому погляді виявляється науково некоректним.
Як економічний, соціальний, політичний і культурний центр Київ кінця IX—X ст. (коли в основному і склалася Давньоруська держава) помітно виділявся серед інших східнослов’янських міст. Є усі підстави віднести його до ряду найбільших міст середньовічної Європи, що значною мірою витворювали її соціально-економічний і культурний лик. Розташований на злитті земель кількох могутніх племінних союзів Середнього Подніпров’я, яке вело перед у 2 соціально-економічному розвитку порівняно з іншими східнослов’янськими областями, Київ очолив процес державного творення. Як уже відзначалося, “протягом довгих століть південні передові області (розселення східного слов’янства. — Авт,) різко відрізнялися від північних, значно відсталіших. Усі прогресивні зміни, починаючи із кіммерійсько-скіфського часу, відбувалися на півдні, у Середньому Подніпров’ї, і зовсім не завжди сягали північних областей великої лісової зони. Істсшія починалася на півдні” (тут і далі підкреслено нами. — Авт,) .
Не варто зводити усі переваги Києва над Новгородом та іншими північними давньоруськими містами лише до вигідних географічних і природно-кліматичних умов. Київ стояв на перехресті світових торгових шляхів, був тісно пов’язаний із Візантією та іншими країнами, розташованими на берегах Середземного, Чорного й Азовського морів. А вигідне географічне положення міста надавало кращих можливостей руським князям у здійсненні влади над усією величезною територією розселення східних слов’ян, ніж за умови їхнього розташування на далекій північно-західній окраїні Русі біля багнистих берегів озера Ільмень, тобто у Новгороді.
За красномовним висловом одного із визначних дослідників давньоруської історії, “центром Руської держави став Київ. Саме Київ ”мати градом Руським”, а не Новгород, оскільки він був найдавнішим центром етногенезу слов’ян і центром східнослов’янської культури, з давніми історичними традиціями, що сягали углиб часів. Розташований на межі лісових масивів Східної Європи і степів, що непомітно переходили в неозорі азіатські степи, з м’яким, рівним кліматом, щедро обдарований усіма благами природи, з чорноземними грунтами, невичерпна родючість яких породила давнє землеробство, запасами руди, чудовими пасовиськами, дрімучими лісами, повноводними ріками, прекрасним засобом сполучення того часу, Київ був однаково близький і до Візантії, і до Сходу…” .
Нарешті, в середині IX ст., коли Київське князівство вже існувало, Новгорода ще не було. Згідно з останніми дослідженнями новгородських археологів, це місто виникло у 20—30-х роках X ст. Отже, Новгород просто не міг брати участі у початковому етапі творення давньоруської державності.
Князь Олег — цей, за образним висловом відомого дореволюційного фольклориста М. Г. Халанського, “велетень руського Історичного присмерку”, — є одним із найтаємничіших персонажів раннього періоду історії Київської Русі. Наука не має вірогідних відомостей ні про його соціальний стан, ні про походження, ні про будь-які родинні стосунки з Рюриком і його сином Ігорем. А якщо врахувати, що й самого Рюрика сучасна наука вважає за легендарну особу, наше завдання стає ще складнішим. Справді, ким же був Олег — членом варязького князівського роду, воєводою Рюрика чи просто близьким до нього дружинником?
Найдавніший літописний звід 1039 р. (найповніше відображений у Новгородському першому літопису молодшого ізводу) вважав, що Олег не належав до князівського роду Рюрика, а був воєводою, приставленим цим варязьким конунгом до його сина Ігоря. Щоб пояснити неправомірне з позицій ранньофеодального права самозване зайняття престолу простим воєводою Олегом у Києві, Нестор (або невідоме науці джерело) оголосив Ігоря дитиною, при якій Олег відігравав роль регента. Але потім Ігор надовго зникає з поля зору “Повісті минулих літ”, і “регент” Олег перетворюється у могутнього київського князя, що благополучно просидів на престолі 30, а за свідченням Новгородського першого літопису молодшого ізводу, — навіть 40 років.
Пізніші літописці по-своєму намагалися осмислити факт захоплення особою некнязівського походження “золотого” київського столу (як називають давньоруські книжники князівський престол). Іоакимівський літопис дуже пізнього походження оголошує Олега варягом, “князем Урманським” (тобто норманським) і шурином Рюрика, про що сповіщається в “Історії Російській” В. М. Татищева. В іншому використаному цим істориком пізньому літописі — Розкольничому (що так само, як і Іоакимівський, не дійшов до сучасних істориків) Олег названий “вуєм”, тобто дядьком Ігоря по матері. До цього Татищев додає, що ѵ деяких відомих йому джерелах Олег іменується братом Рюрика. Такою ж незграбною спробою пояснити нелогічне з погляду феодального суспільства зайняття престолу нашим героєм у стольному граді русі є оповідь одного літописця XVII ст., що пов’язував прихід Олега у Новгород з Несторовою легендою про прикликання варягів і оголошував його племінником Рюрика.
Вважаємо, що Олег не був членом сімейства Рюрика, а захопив владу у Києві, спираючись на віддану йому дружину і прикриваючись ім’ям “законного” претендента Ігоря. Певно, він зумів, використовуючи силу, перетворити Ігоря у слухняну маріонетку. Тривале і вдале правління Олега в Києві — незаперечний факт, що підтверджується не лише літописом, а й іноземними джерелами. Так у легендарному за формою повістуванні про захоплення Олегом Києва відобразився реальний історичний зміст.
Та легкість, з якою Олег захопив Київ і усунув Аскольда, здавна викликає подив істориків. Однак не варто забувати, що замість реальної картини його утвердження у центрі держави Нестор умістив у літопису фольклорну легенду. Насправді усе, мабуть, було інакше. Можливо, має рацію П. П. Толочко, котрий вважає, що Аскольд “став жертвою не стільки Олега і його воїнства, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика” .
Чи важко, чи легко, але у 80-х роках IX ст. Олег таки став князем у Києві. Детально і яскраво оповівши, як кмітливо він заволодів містом, Нестор майже з протокольною сухістю і лаконічністю повідомляє про перші кроки нового князя, по суті, першого загальноруського володаря: “Той Олег почав ставити міста і встановив данини слов’янам, і кривичам, і мері, поклав і для варягів давати данину від Новгорода по 300 гривен щорічно заради збереження миру, що й давалося варягам до самої смерті Ярослава”Як бачимо, Олег відразу ж підкорив Новгород Києву.
У наведеному уривку “Повісті минулих літ” мова йде перш за все про так зване окняження території Східної Європи, на якій мешкали слов’янські і неслов’янські народи: про поширення системи збору данини і побудови опорних пунктів князівської влади — міст. Це були важливі кроки на шляху до створення загальноруської державності.
В істориків і літературознавців здавна викликає сумніви повідомлення літописця про сплату данини варягам. В Уварівському і Кирило-Білозерському літописах, що походять від Початкового зводу 1095 р., замість цих слів читається: “И дань устави по всей земли: с Новгорода по 300 гривен, иже и доныне дают”. Але під впливом внесеної ним же (чи його попередником) у літопис “норманської легенди” Нестор виправив наведене нами місце в тому сенсі, що новгородці дають данину не центральному урядові, як це було насправді, а якимсь варягам . “Данина варягам”, навіть якщо вважати ці слова достовірними, могла означати не що інше, як плату варязьким найманцям.
Записи наступних трьох років у зводі Нестора відображають напружену й інтенсивну діяльність київського уряду на чолі з новим князем, спрямовану на подальше підкорення до того часу автономних союзів племен. Під наступним за 882 р. (вокняжіння Олега у Києві) 883 р. Нестор пише: “Почав Олег воювати проти древлян і, підкоривши їх, брав із них по чорній куниці”. Ще через рік “вирушив Олег на сіверян, і переміг їх, і поклав на них легку данину, і не дозволив їм платити данину хозарам, кажучи так: ”Я ворог їхній і вам платити нічого». Оповідь про підкорення об’єднань племен Києву завершується під 885 р.: “Послав Олег до радимичів, запитуючи: ”Кому даєте данину?» Вони ж відповідали: “Хозарам”. І сказав їм Олег: “Не давайте хозарам, але платіть мені”… І володарював Олег над полянами, і древлянами, і сіверянами, і радимичами, а з уличами і тиверцями воював» . Навряд чи многотрудна кампанія, що вимагала ретельної підготовки і спрямовувалася на послідовне введення до складу народжуваної на теренах Східної Європи держави союзів племен, що чинили впертий опір, була проведена Олегом так блискавично, як це випливає з “Повісті минулих літ”: протягом трьох років, та ще й відразу після утвердження на київському престолі. Ми знаємо, що його наступник Ігор чинив це протягом усього свого не менш ніж 20-літнього (а за “Повістю минулих літ” навіть 30-літнього) князювання і загинув у боротьбі з підкореними нібито ще Олегом древлянами…
Немає сумнівів, що насправді підкорення могутніх і численних східнослов’янських племінних об’єднань Києву розтягнулося на довгі роки князювання Олега. Але Нестор (або хтось із його попередників останньої чверті XI ст.), що мав справу із не розбитим за роками Найдавнішим зводом, розподілив події умовно, вкрай нерівномірно заповнивши період тривалого правління Олега.
Ця умовність хронологічного поділу найдавнішого літопису при його доповненні у кінці XI — на початку XII ст. була, як нам видається, головною причиною того, що “Повість” ніби забуває про життя і діяння Олега на цілих двадцять років (886—906) і згадує про нього лише у зв’язку з грандіозним походом Русі на Візантію у 907 р., коли про князя неможливо було не згадати. Нами вже висловлювалося припущення, що це двадцятиліття було заповнене боротьбою загальноруського уряду за підкорення все нових і нових племінних об’єднань. Доповнимо його наступними міркуваннями.
Оповідаючи під 907 р. про широкомасштабну кампанію Русі проти Візантії, літопис називає у війську Олега представників союзів племен, які 885 р. ще не підкорялися Києву: в’ятичів, хорватів, дулібів і тиверців (з двома останніми він воював у названому році). Отже, за минуле двадцятиліття було введено до складу Давньоруської держави ще чотири великих племінних об’єднання східних слов’ян. Не треба думати, що приєднання до держави, яка лишень формувалася, перерахованих (і, можливо, інших, не названих літописцями) союзів племен за Олега було міцним і остаточним. “Повість минулих літ” та інші літописи містять відомості про боротьбу наступників Олега — Ігоря, Ольги, Святослава і Володимира — за підкорення тих самих племінних об’єднань. Ці формування зберегли аж до X ст. значну автономію, а їхня верхівка — владу, привілеї і багатства.
У вітчизняній науковій літературі не було викорінене прагнення зробити давнішими процеси державного творення. Деякі вчені твердили, що Давньоруська держава була реальністю ще у IX і навіть VIII ст. Насправді для такого раннього часу мова може йти хіба що про зародки цього процесу, так само, як і про перші, поки що несміливі паростки нового, феодального ладу.. Східнослов’янське суспільство і у VIII, і у IX ст. залишалося в цілому ще родоплемінним, а осередкам державності, які зароджувалися, — союзам племен полян у Подніпров’ї чи дулібів на Волині — ще не скоро судилося перерости у справжню ранньофеодальну державу з центром у Києві.
Одним із вирішальних кроків на шляху до створення східнослов’янської державності і стало об’єднання Північної Русі з Південною на початку правління Олега, а також розпочата тоді інтенсивна діяльність київського уряду, спрямована на послідовне введення племінних об’єднань до складу Давньоруської держави. Консолідація племінних союзів, поширення на їхні землі державних, нехай поки що примітивних систем управління, суду і збирання данини робили Київську Русь з кожним роком усе сильнішою. Виразом Гї могутності, яка безперервно зростала, і був воістину гігантський за масштабами похід руських ратей на Константинополь у 907 р.
“Повість минулих літ” відобразила небувалий розмах цієї воєнної кампанії Русі: “Пішов Олег на греків, залишив Ігоря в Києві, взяв же із собою силу варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців… І з ними усіма пішов Олег на конях і в кораблях; і було кораблів числом 2000″ .