Причини походу 907 р. залишаються не зовсім зрозумілими. Спрощеними виглядають спроби ряду істориків минулого пояснити дії Русі лише самими захватницькими прагненнями. Корифей історіографії початку XIX ст. М. М. Карамзін, наприклад, писав: “Олег, знудившись тишею, небезпечною для войовничої держави, або заздрячи багатству Царгорода і бажаючи довести, що казна боязких належить сміливому, зважився воювати з імперією” . Вчені найновішого часу вбачають одну з основних причин русько-візантійської війни, яка вибухнула у 907 р., у недотриманні греками умов договору, укладеного ними з Аскольдом після вдалої атаки Константинополя руським флотом у 860 р.
Очевидно, в угоді 60-х років IX ст. були дві головні умови: виплата імперією данини сі і надання торгових привілеїв Гі купцям у візантійських містах. Є певні підстави вважати, що руську сторону особливо обурила відмова Візантії платити щорічну данину. Царгородські політики, очевидно, вважали, що обрали для цього вдалий час, оскільки бачили Русь ослабленою внаслідок довголітньої виснажливої боротьби з непокірними союзами племен. До того ще у кінці IX ст. Давньоруська держава змушена була платити данину (найімовірніше, одноразову) уграм, чиї численні племена проходили тоді поблизу Києва по дорозі до Дунаю, про що свідчить угорська хроніка XIII ст., укладена так званим Анонімом, тобто невідомим автором.
Як і у 860 р., руські вивідачі у 907 р., певне, добре розвідали обстановку. Візантія тоді переживала великі внутрішні й зовнішньополітичні труднощі. Посилилася боротьба могутніх земельних магнатів проти імператора, виразом чого став заколот у війську під проводом досвідченого полководця Андроніка Дуки. Як і раніше, імперський уряд змушений був застосувати свої кращі легіони для відбиття натиску арабів. Підступи до Константинополя з півночі були погано захищені.
Завдяки цьому сухопутне військо Олега майже безперешкодно наблизилося до могутніх мурів візантійської столиці, а флот розташувався у полі зору сторожових постів, що стояли на березі Золотого Рогу. Коли київський князь з величезними силами “прийшов до Царгорода, греки ж замкнули Суд, а місто зачинили” Історики без особливих труднощів реконструювали картину цієї війни.
Як відомо, давньоруські літописці називали “Судом” бухту Золотий Ріг, що відділяла Константинополь від його передмістя Галати. На берегах бухти стояли міцні кам’яні вежі, між якими на випадок небезпеки натягувався величезний залізний ланцюг, що наглухо закривав вхід у гавань. Ще на початку XX ст. частина цього ланцюга зберігалася у музеї зброї Константинополя. Вціліли і рештки веж, досліджені археологами. Очевидно, ця захисна споруда, що вражала своєю грандіозністю, була створена у кінці VII— на початку VIII ст. В одному з візантійських джерел згадується про неї під 717 р. Давньоісландська сага, що оспівує подвиги Гаральда, зятя Ярослава Мудрого, також згадує про ланцюг, який захищав Константинополь від ворожого флоту.
Чудова інженерна споруда — гігантський ланцюг надійно захищав Золотий Ріг від вторгнення кораблів. Його не змогли зруйнувати навіть турки, що взяли в облогу і завоювали Константинополь у 1453 р. Логічніше було спробувати його обійти. Так і вчинив князь Олег, застосувавши небувалу хитрість: “І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. І з попутним вітром підняли вони паруси і пішли з боку поля до міста. Греки ж, побачивши це, злякалися і сказали через послів Олегові: ”Не губи міста, дамо тобі данину, яку схочеш» .
Чи могли кораблі під парусами рухатися сушею? Будь-хто, хоч трохи обізнаний з інженерною справою, дасть негативну відповідь на це запитання. Але в наведеному легендарному епізоді є свій смисл. На Русі здавна перевозили на котках легкі човни через вододіли між ріками і через пороги на самих ріках. Навіть на головному водному шляху “із варягів у греки” було немало “волоків”, тобто ділянок, на яких човни доводилося тягнути на котках чи просто на руках. Новгородський перший літопис молодшого ізводу, який зберіг більш давній літописний текст, ніж “Повість минулих літ”, буденно повідомляє, що спочатку Олег наказав витягнути човни на берег — не інакше, як для того, щоб волоком перетягти їх в обхід ланцюга. Але далі новгородський книжник, як і Нестор, переказує поетичну фольклорну легенду про кораблі під парусами, які самі собою рухалися по суші. Мабуть, із руського літопису запозичив образ кораблів на колесах під парусами датський хроніст початку XIII ст. Саксон Грамматик стосовно напівлегендарного, як і Олег, героя Рагнара Лодброка.
Хитромудрий обхідний маневр примусив візантійського імператора піти на мирні переговори. Налякані візантійці прийняли запропоновані київським володарем умови миру: “І наказав Олег, — епічно повістує Нестор, — дати данини на 2000 кораблів… І погодилися на це греки, і стали греки просити миру, щоб не воював Грецької землі. Олег же, трохи відійшовши від столиці, почав переговори про мир з грецькими царями Леоном і Олександром … І наказав Олегати воїнам своїм на 2000 кораблів по 12 гривен на ключ , а потім дати данину для руських городів: перш за все для Києва, затим для Чернігова, для Переяслава, для Полоцька, для Ростова, для Любеча і для інших городів’’ .
Того ж 907 р. біля стін Константинополя (можливо, у таборі Олега) була підписана русько-візантійська угода, яка завдяки щасливому випадкові збереглася літописом. Візантія зобов’язувалася виплачувати Русі щорічну данину. Як випливає із подальїпого розвитку подій, за це руська сторона зобов’язалася надавати імперії військову допомогу. Руси дістали право безмитної торгівлі у Царгороді. Під час перебування у столиці імперії руські посли одержували особливе утримання, а купці — місячину (продовольче утримання) протягом шести місяців. Тих і інших візантійські власті мали забезпечувати на дорогу додому парусами, канатами, якорями, а також продуктами харчування.
Ця угода була підтверджена і розвинута у русько-візантійському договорі, вписаному до “Повісті минулих літ” під 912 р. (учені вважають, що насправді договір було укладено 911 р.). Угода була доповнена рядом нових статей. Так у ній встановлювався порядок улагодження різних конфліктів, обміну полоненими і їх викупу, охорони майна русів у Візантії і спадкування їхнього добра та ін. За свідченням Константина Багрянородного, у дні підписання договору 911 р. загін із 700 воїнів брав участь у поході візантійського війська проти арабів на Кріті3 — ця подія свідчить про те, що в угоді 907 р. була стаття про руську допомогу грекам.
Візантійські джерела мовчать про похід Русі на Константинополь у 907 р. Тому й до недавнього часу деякі історики сумнівалися у достовірності оповіді “Повісті минулих літ” про цю грандіозну військову експедицію Олега. Вирішальний доказ на користь реальності походу 907 р. навів нещодавно відомий історик-візантиніст Г. Г. Литаврін: русько-візантійський договір 911 р. “надав Давній Русі надзвичайних, невідомих дипломатичній практиці X ст. стосунків імперії з іншими країнами привілеїв”. Ці привілеї могли бузи надані лише під сильним тиском Русі, яка перемогла.
Здавалося, тріумф Олега, що “повісив щит свій на брамі (Царгорода) на знак перемоги”, як пише Нестор, мав би привернути до нього особливу увагу літописців. Цілком природно було б знайти у ‘‘Повісті минулих літ” детальний життєпис Олега протягом наступних років. Одначе цього не сталося. Навпаки, після переказу тексту русько-візантійського договору 911 р. Нестор та інші давньоруські книжники раптом втрачають інтерес до особи князя. “Вражаючою є необізнаність руських людей із долею Олега відразу після походу, що збагатив його, — пише сучасний знавець східнослов’янської історії. — Великий князь Руський”, як було написано у договорі 911 р., зникає не лише із столиці Русі, а й взагалі з руського горизонту» .
До цього часу важко дати однозначну відповідь на питання, що трапилося з Олегом після його переможного повернення із царгородського походу. Новгородський літопис коротко повідомляє, що він знайшов смерть, коли “ходив за море” , не згадавши, втім, за яке саме. Враховуючи основний напрямок політичних прагнень Русі того часу, можна гадати, що за Чорне, тобто мова йде про новий похід на Візантію.
На користь цього припущення, що залишається гіпотетичним, свідчить цікавий хозарський доумент кінця X ст. про ще один напад Олега на візантійську столицю. Нібито київського князя Хельгу-Олега примусили до цього походу хозари, що взяли над ним гору. Але похід закінчився невдачею: у морському бою візантійці спалили його кораблі “грецьким вогнем” , а князь подався до Персії, де й загинув .
Зовсім неймовірно, скаже читач? А проте у Новгородському першому літопису молодшого ізводу — джерелі надзвичайно авторитетному — під 920 р. йдеться про напад русів на Візантію під проводом Ігоря. За наказом імператора Романа полкадодець Феофан “вогненним пристроєм спалив руські кораблі” . Слід відзначити, що на відміну від Нестора новгородський літописець взагалі вважав київським князем не Олега, а Ігоря. У 920 р., якщо вірити цьому літописові, Олег був ще живий.
Гадаємо, що Олег таки ходив на узбережжя Каспійського моря — відповідно до свідчень хозарського документа. Арабський географ першої половини X ст. аль-Масуді повідомляє, що якісь руси на 500 човнах, піднявшись Доном, волоком перебралися на Волгу, спустилися нею і попливли на південь уздовж західного узбережжя Чорного моря. У цих русах найприродніше вбачати вихідців із Тмутаракані, розташованої у пониззі Дону. Адже хозарський документ повідомляє, що Хельгу-Олег перед походом на Каспій заволодів Тмутараканню. Арабські джерела твердять, що у каспійському поході руси були майже усі перебиті ворогами 3(персами?). Мабуть, наклав головою за Каспійським морем і князь Олег.
Та про все це не знають давньоруські літописи. Новгородський літопис, який у даному випадку відобразив запис Найдавнішого зводу 1039 р., лапідарно повістує, що, перемігши греків (похід 911 р. відноситься цим літописом до 922 р.), “пішов Олег до Новгорода, а звідти в Ладогу. Інші ж розповідають, що пішов він за море і клюнула його змія в ногу, і через те він помер: є його могила у Ладозі” . Звідси можна зробити важливий висновок, що навіть літописець часів Ярослава Мудрого не знав ані подробиць смерті Олега, ані місця його загибелі. Не знав цього і Нестор, який, одначе, у своїй праці після переказу статей договору Русі з Візантією 911 р. умістив поетичну легенду про кончину князя. “І жив Олег, князюючи в Києві, маючи мир зі всіма країнами, — читаємо у ”Повісті минулих літ». — І настала осінь, і згадав Олег коня свого, якого колись наказав доглядати, вирішивши ніколи на нього не сідати. Бо коли якось запитав він волхвів і чаклунів: “Від чого я помру?” — І сказав йому один чарівник: “Князю! Від коня твого улюбленого, на якому ти їздиш, — від нього тобі померти!” Запали слова ці в душу Олега, і мовив він: “Ніколи не сяду на нього і не побачу його більше”. І наказав годувати його і не приводити його до нього, і прожив кілька років, не бачивши його, доки не пішов на греків. А коли повернувся у Київ і минуло чотири роки, — на п’ятий рік згадав він свого коня, від якого колись волхви віщували йому смерть. І покликав він старшого конюха і запитав: “Де мій кінь, якого наказав я
доглядати і берегти?” А той відповів: “Помер”. То Олег, засміявшись і докоряючи тому чаклунові, сказав: “Не гоже кажуть волхви, бо все те — неправда: кінь помер, а я живий”. І наказав осідлати для нього коня: “Хай побачу кістки його”. І приїхав па те місце, де лежали його голі кості і череп голий, зліз з коня, засміявся і мовив: “Чи від цього черепа смерть прийняти мені?” І став він ногою на череп, і виповзла із черепа змія і вжалила його в ногу. І від того захворів та й помер він. Очікували його всі люди плачем великим, і понесли його, і поховали на горі, що називається Щекавиця. Є ж могила його і донині, вважається могрілою Олеговою. І було всіх літ князювання його тридцять і три» .
Не варто вираховувати роки правління Олега у Києві: адже 33 належить до улюблених, “магічних” чисел фольклору. Сам Нестор вказує на іншу тривалість його князювання в стольному граді Русі: з 882 по 912 р., тобто 30 років. Згідно із щойно наведеною легендою, князь помер на п’ятий рік після походу проти греків, тобто у 916 році. Тим часом 916 рік у “Повісті минулих літ” відкриває довгий, майже на чверть століття, ряд “порожніх” років (на полях літопису проставлені лише дати, а тексту немає). Але як тоді бути з датою смерті Олега в Новгородському першому літописі молодшого ізводу — 922 р.?
Гадаємо, не варто надавати перебільшеного значення тим рокам, які з’явилися у літописі під пером Нестора чи його попередника — упорядника Початкового зводу 1095 р. (що відбився і в Новгородському першому літописі молодшого ізводу) чи навіть зводу 1073 р. Обмежимося висновком, що Олег князював у Києві досить тривалий час — 30—40 років і що в роки його правління Давньоруська держава і суспільство зробили значний крок на шляху до феодалізації соціально-економічного і політичного розвитку.
Народна легенда про смерть Олега від власного коня, яка потрапила до літопису, є не такою вже простою, як здається на перший погляд. У фольклорі різних країн і народів мотив фатального пророкування і смерті людини від п коня, незважаючи на всі остороги, досить розповсюджений. Дуже нагадує легенду про загибель Олега сербський переказ про смерть султана, виною якої був його кінь. Схожі легенди записані і збирачами англійської та німецької усної народної творчості. Гадаємо, можна погодитися з думкою, що сюжетна канва легенди про смерть Олега від коня веде від стародавньої ісландської саги про Орвара-Одда. Як і Олегові, герою цієї саги норвезькому витязю Орвару-Одду чаклунка напророкувала загибель від укусу змії, яка знаходитиметься в черепі його улюбленого коня Факсі. Герой своїми руками умертвляє бойового друга, повстаючи тим самим проти долі, фатуму… Минуло багато часу (легендарна сага відпустила Одду аж триста років життя), і герой на схилі літ вирішив відвідати батьківщину. Звичайно, гадав він, зловісне пророкування не збудеться — кінь давно мертвий, кості його зотліли. Раптом Орвар-Одд спіткнувся, наступивши на якийсь старезний череп, і спересердя ударив по ньому списом. Це виявився череп Факсі. Гадюка, що виповзла з нього, смертельно вжалила Одда.
У сазі про Орвара-Одда герой власноручно вбиває свого коня, отже, той помщається господареві. У Несторовій легенді про смерть Олега мотиву помсти немає. Але в одній із пізніших версій легенди (рукописний літопис XVII ст.) Олег, як і Орвар-Одд, розправляється зі своїм конем: ‘‘І повелів [Олег] отрокам своїм, нехай відведуть його далеко в поле і відітнуть голову його, а самого кинуть звірям земним і птицям небесним”. Чи ж треба ще якихось доказів залежності літописної легенди про смерть Олега від давньоісландської саги?
Навряд щоб північна сага була механічно запозичена Нестором і просто застосована до Олега. Напевне, князь справді помер від укусу гадюки — так, як розповідається в Давньоруському зводі 1039 р. Ця версія перейшла у більш близький до нього Новгородський перший літопис молодшого ізводу. А вже пізніше була складена красива легенда, яка грунтується на тій самій сюжетній канві, що й сага про Одда, але забарвлена реаліями давньоруського життя.
Як же могла народна уява допустити, аби віщий, хитромудрий, майже чаклун, Олег загинув від укусу гадюки? Тут немає суперечності. Адже в легенді про його кончину волхв, чаклун
уособлює вищу незбориму силу, спроможну зломити навіть надприродну силу богатиря. Недаремно про віщого полоцького князя Всеслава, якого, за словами літописця, “мати породила з допомогою чаклування”, автор “Слова про Ігорів похід” зазначив, пославшись при цьому на “солов’я старого часу”, пісняра Бояна:
“Ні мудрому, ні меткому,
Ні за пташку прудкішому
Суда божого не минути!”
Легенда про смерть Олега була широко відома на Русі, відобразилася навіть у билинах — чудових пам’ятках східнослов’янського епосу. Це дивувало багатьох, оскільки в билинах практично нема персонажів і сюжетів, відомих нам з літописів. Даремно шукати в цих творах згадки про Аскольда і Діра, чи Ігоря та Ольгу, чи навіть про звитяжного Святослава, образ якого вельми відповідає поглядам творців героїчного епосу. Але Олег, віщий Олег, у билинах фігурує, щоправда, перетворений майже до невпізнанності. Інакше й не могло бути. Відображення історичної дійсності в цих фольклорних пам’ятках відзначається фантастичністю, гіперболізацією, їм притаманна ірреальність персонажів. Але билини донесли до нас народну оцінку тих чи інших історичних осіб і подій.
Близька до народної легенди про смерть Олега від укусу змії, на наш погляд, новгородська билина “Смерть Василя Буслаєва”. Її герой не зважив на зловісне пророкування, спробував вступити в бій із долею, перестрибнув через велетенську кам’яну брилу, — і наклав головою. В іншій билині — про Садка, Вольгу (тобто Олега) і Микулу схожа смерть в боротьбі з фатумом стинає Олега. Цікаво, що тут він згадується і “по батькові” — Всеславич: чаклун Олег, за народним уявленням, є сином іншого “віщого” князя — Всеслава Полоцького, який жив на півтора століття пізніше.
Кончина Олега відкрила шлях до київського княжого столу Ігорю, котрий, якщо вірити Нестору, чекав своєї пори іцлих тридцять років, йому довелося зіткнутися з опором верхівки союзів племен, що посилився після смерті його жорстокого попередника, тій політиці централізащї, яку так успішно здійснював Олег. Ігор та Ольга, яка змінила його на престолі, жили вже в інші часи — часи посиленої феодалізації східнослов’янського суспільства. Боротьба нового зі старим ставала ще запеклішою.
1
Тим самим спростовується версія «норманської легенди» літопису, буцімто Аскольд і Дір були боярами Рюрика, відісланими на південь для захоплення Києва: близький до Рюрика Олег не міг би не знати про це.
2
Під цими назвами Північна і Південна Русь виступають у творах арабських географів IX—X ст.
3
Запалювальна суміш, що під тиском викидалася з особливих мідних труб, можливо, нафта, запалювана в момент викиду.