Історичне письменство — літописання було дуже розвинене в Русі-Україні ХІ-ХІІІ ст. Спершу, як записи подій за роками, були вони ведені ченцями по монастирях і поволі перетворились у літературно-наукові твори.
Ці записи, за висловом одного з дослідників, „стали енциклопедіями найрізноманітнішого літературного матеріалу”. Найбільша збірка літописів, це Іпатіївська, яка збереглась у п’ятьох відписах, починаючи з XV ст. «Іпатіївський літопис» характеризує М. Гру шевський як правдивий архів нашого письменства, у якому переховались єдині майже останки нашої історіографії. В ньому знайшли відображення події ХІ-ХШ ст. Перші автори, що робили ці записи нам невідомі, а все ж таки вони виконали величезну працю; вони записували події за роками, збирали свідчення учасників окремих подій, реєстрували договори Русі з греками, записували зразки чужої літератури (як от грецької, болгарської чи моравської), і врешті — легенди.
Найдавнішу частину літопису, що складалася з кількох окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського монастиря — Нестор, давши їм назву «Повість временних літ. Откуда єсть пошла руская земля». Цей твір Нестора (доведений до 1113 р.) — це наукова праця, до якої автор додав свою власну концепцію — ідею єдності руської землі й політичної незалежності.
Розвиток літописання
Завдання, яке поставили собі літописці-ченці (спершу Нестор, а згодом Сильвестер), було показати звідки походить український народ і руська держава з центром у Києві, бо це було дуже важливе для збереження політичної єдності українських земель, яким загрожував розпад. Крім церковно-біблійного викладу з всесвітньої історії про початки світу від легендарного потопу, розселення народів, тут знаходимо легенду про проповідь християнської віри апостолом Андрієм Первозванним, а теж окрему увагу приділяє автор Києву, як центрові поширення християнства. Літопис подає нам оповідання про трьох легендарних братів: Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либедь, з яких перший мав фути основником міста Києва. Дальше він докладно зупиняється над справою покликання варягів у 862 р. („Наша земля велика і багата, але немає в ній порядку! Прийдіть і пануйте над нами”.). І цією легендою про „покликання варягів” починається історія утворення і розвитку Київської Русі. Там же знаходимо інші історичні чи легендарні оповідання. Найважнішою частиною цього Літопису є хрещення України за Володимира Великого.
Початковий звід літопису закінчується 1093 роком. Події дальших літ заповнив Нестор власними спостереженнями і свідченнями живих свідків. Там же, починаючи з 90-их років, подана ціла героїчна епопея боротьби Руси з половцями, при чому головним героєм цієї боротьби стає як найвизначніший державний і культурний діяч — кн. Володимир Мономах. Після остаточної редакції наслідником Нестора, ченцем Сильвестром, «Повість временних літ» набула вигляду закінченого історичного твору. Вона пройнята ідеєю величі княжої У країни і є однією з найважніших пам’яток староруської історіографії.
Київський літопис
У XII ст. у Києві постав т.зв. «Київський літопис», який творить другу частину Іпатіївського збірника і до нього увійшло багато різних уривків та оповідань з інших літописів. Головним змістом «Київського літопису» є відображення боротьби Руси з половцями і міжусобичних воєн руських князів від смерти Володимира Мономаха до кінця XIII ст. У ньому теж відтворено ряд питань з історії й культури Київської Руси, її церковного й політичного життя. Закінчується цей літопис 1200-им роком і закликом до дальшої боротьби з половцями.
Усе українське письменство, а в тому і літописання домонгольського періоду, виникнуло й розвинулося передовсім на землях Київської Руси, з головним центром науки, культури й літератури, — Києвом. Але прийшов час, коли Київ втратив своє основне значення, а причиною цього були:
1) роздроблення Русі на окремі князівства і княжі міжусобиці, а теж знищення Києва кн. Андрієм Боголюбським у 1169 p.;
2) монгольська навала у 1240 р., яка завершила діло ступневого занепаду та остаточного упадку київської держави.
З занепадом політичного значення Київської держави, щораз видатнішу роль починає відігравати на заході України — Галицько-Волинська держава, де продовжувалися славні культурні традиції Києва, а в тому і літописання. Саме на цих землях постає дуже цінний, високою поезією навіяний, історичний пам’ятник «Галицько-волинський літопис», який виповняє третю частину «Іпатіївського збірника». Авторами його були високоосвічені особи, добре обізнані з грецькими та зах. європейськими джерелами, і які твердо стояли на позиції збереження єдності Русі під зверхністю великого київського кн. Володимира Мономаха.
Галицько-волинський літопис
«Галицько-волинський літопис» є головним джерелом вивчення історії цих західніх областей української держави. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду Галисько-Волинського князівства, з містами Галич, Теребовля, Перемишиль, Холм, Володимир Волинський, Луцьк, Пинськ та інші. Являє він собою особливий літературний звід історичних оповідань, що належать різним авторам, і дослідники встановили п’ять його редакцій. Ідейною основою «Літопису» є обґрунтувати права галицького князя на всю південну Русь, зокрема на право галицького князя володіти столицею — Києвом. Ідея збереження Києва і обґрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає українських літописців і протягом наступних століть.
Автори «Літопису» є ідейними виразниками інтересів княжої влади і засуджують ту боярську знать, яка ширила крамолу і підкопувала цю владу. «Літопис» пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй батьківщині. (Там же подибуємо гарну й виховну розповідь про «Євшан-зілля»).
Історичні події та описи, що лягли в основу всіх трьох літописів, послужили темою до повістей письменникам старшої генерації в Галичині: Ю. Опільський — «Іду на вас», О. Назарук — «Ярослав Осьмомисл», Волод. Бірчак — «Володар Ростиславич», І. Франко — «Захар Беркут», Катря Гриневичева — «Шестикрилець». Взяли звідтіль теми до своїх повістей теж сучасні українські радянські письменники: С. Скляренко — «Святослав», «Володимир», Ю. Збанацький — «Диво», «Евпраксія», Я. Кочерга — «Ярослав Мудрий», К. Хижняк — «Данило Галицький».
Літописання ( За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)