Серед таких історичних, вкрай трагічних, обставин, змінився в цілому політично-державний і суспільний лад, у якому основний культурний процес, що з такою силою проявляв себе впродовж майже 300 літ, майже зовсім припинився.
В польських національно-державних інтересах було довести до повної колонізації підбитих земель і про якусь дальшу розбудову української культури і її традиційних виявів шкода було й говорити, тим більше, що і провідна верства, князі, шляхта, бояри, були виставлені на важку пробу і, в силу існуючих обставин, здебільшого капітулювали.
Що ж характеризувало суспільно-політичний устрій того часу?
Швидке зростання польських впливів було слідне передовсім на північно-західних землях України (Галичина і Холмщина). На інших землях польсько-литовського панування цих впливів (аж до Люблінської унії в 1569 р.) не було. Там литовські впливи були незначні, бо навіть у литовському князівстві, на місце литовського права уведено руське право, що, очевидно, доказувало вищість української культури, яка мала за собою багату традицію. Якщо йдеться про Правобережжя, то ці землі були в основному виставлені на дії трьох культур: староруської (української і білоруської), а теж польської і литовської. А проте ці землі аж до другої половини XVI ст. зуміли зберегти свою автономію.
На всіх інших землях, під виключними впливами польськими, було інакше. Польський уряд презирливо ставився до української культури і українських традицій, а українська шляхта скоро злилась з польською так, що вже на цих землях у XV ст. зникають рештки давнього українського устрою, бо за винятком селян, малоосвіченого духовенства та дрібного міщанства, українські бояри-шляхта переходить у польський табір.
Якщо йдеться про державний лад, то на чолі литовсько-руської держави стояв князь, який сполучав у собі всю монаршу владу: законодавчо-виконавчу і судову. Згодом ці всі його прерогативи після Люблінської унії перейшли на загально-шляхетський польсько-литовський „загальний сойм”. Так же само було з українськими удільними князями, які спершу залишилися зверхниками своїх земель, а з половини XV ст. вони стають підданими великого князя (литовського) і втрачають свої права. Після ліквідації удільних князів у місцевій адміністрації появились намісники-старости (у великих містах — воєводи), а пол. українські землі поділились на воєводства.
Якщо йдеться про соціальний лад у польсько-литовській державі, то найвищу класу населення творили князі, нащадки українських удільних князів, що хоч втратили владу, зберегли свої земські володіння. І ці князі-багатії стояли на самому версі суспільної ієрархії. їх родові гнізда були передовсім на Волині. І так князі Острозькі вважали себе нащадками турівських князів Четвертинські виводили себе від кн. Святополка Ізяславича, Збаразькі, Вишневецькі — від кн. Федора Несвизького, а Чарторийські, Сангушки, Корецькі, Слуцькі виводили себе від литовських династій Гедиминовичів. Крім них були ще знатні панські роди Загоровських, Гулевичів, Заславських, Четвертинських, Немиричів. Ці роди займали високі уряди, засідали в „Раді Панів” великого литовського князя, йшли з ним у воєнні походи, і народ вважав їх дальше за своїх князів-провідників і протекторів, і вони приймали цю роль. Литовську державу приймали за продовження давньої київської держави і до кінця боронили самостійності Литви. Навіть на Люблінському сеймі, коли унія з Польщею була вже прийнята, найвизначніші українські магнати до кінця відмовлялися від присяги, мовляв, „ми є народ такий благородний, що не дамо першенства ніякому іншому народові на світі”. … І ці князі вважали своїм моральним обов’язком опікуватися своїм народом, а кн. Костянтин Острозький всю свою енергію вклав у те, щоб забезпечити Україну від татарських нападів, а його син Василь-Костянтин здобув собі велику славу, як фундатор Острозької Академії. Інші основували церкви, монастирі, школи, опікувалися братствами (найбільше їх було на Волині).
Але між тими княжатами було доволі таких (як от чернігівські), які зі своїми землями перейшли до Москви. Подібне явище бачимо на Поділлі, де не збереглися боярські княжі роди, і тут у XV-XVI ст. появилася польська або спольщена шляхта, яка захопила найкращі землі. Дуже малий відсоток бояр залишився при українстві в Галичині, де їх у 1430 р. зрівняно з польською шляхтою, а в XVI ст. українські бояри зникли в Галичині, а тільки серед дрібної шляхти збереглися українські традиції.
Нижче від магнатів-панів стояла шляхта, яка жила на загосподарованих землях, одержаних за військову службу. Вони походили в значній мірі з давнього боярства. В XV-XVI ст. вони ще доволі добре зберігали українські національні традиції й брали живу участь в українському культурному русі. Вони часто приставали до збройних проти польських рухів (як от повстання Мухи в 1490 p.); сильна була теж участь української шляхти у формуванні козаччини: найвизначніші козацькі гетьмани, як Сагайдачний, Хмельницький, Виговський, Мазепа, а теж багато козацької старшини, були шляхетського роду. Зі занепадом козацької держави вони теж ступнево спольщились.
Дальше йшли бояри, що в Литовськім князівстві повнили функцію середньої кляси службовців, а врешті — військовики.
Другу соціальну групу творили міщани, а міста на Подніпров’ї були підвалиною політично-суспільного життя давньої Русі.
Найбільші міста в польсько-литовський державі перебували на особливому становищі: вони підлягали окремим правам, мали своє самоврядування і підчинялися лише великому князеві. Все міське населення було зорганізоване в корпораціях, в яких найбільше привілеїв мало купецтво.
В XIV ст. з’явилась цехова організація, (як от у Львові та в інших містах), а згодом в цехи об’єднувались усі професійні прошарки населення: лікарі, аптикарі, музики, ремісники і т.д. Вони мали свої статути, свою самоуправу, свої суди. Вони відзначали свої свята, несли свої хоругви, мали своїх патронів-святих. Рівночасно з цим більші міста набували самоврядування на підставі т.зв. Магдебурзького права. Це сприяло розвиткові міст і перетворювало міщанство в окремий замкнений стан.
Найраніше здобув Магдебурзьке право Львів (1356 p.), згодом Кам’янець Подільський, Луцьк, Крем’янець і т.д.
Зв’язки українських міст з Польщею і зах. європейськими країнами позначились на національному складі міського населення. У містах правобережної України проживали німці, жиди, вірмени, які займалися промислом та купецтвом. Були отже українські міста не лише осередками цехового ремесла, але й великих торгів-ярмарків міжнароднього порядку.
Третьою клясою було селянство. Воно було антиподом шляхти. Чим більше прав і багатства здобувала шляхта, тим більше їх втрачало та убожіло селянство.
На початку литовсько-польської доби серед селянства України збереглися ще з княжого періоду три великі категорії селян: вільних селян (т.зв. смердів), напіввільних (т.зв. закупи) і невільників (рабів).
Після Люблінської унії становище селян погіршало. Прийшла панщина, яка перетворилась у повне кріпацтво. Це було джерелом численних повстань, які почались ще в XV ст., а втечі селян від панів були на денному порядку. Втікали кріпаки в степи, на незаселені Дикі поля, де їх не могла досягти рука польського пана чи його адміністратора. Зокрема масово вони втікали на Запоріжжя, збільшуючи постійно ряди тих, що вже там раніше опинились у вільній козацькій запорізькій республіці.
Суспільно-політичний устрій ХV–XVI ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)