Творцями ідей української філософської думки були видатні українські інтелектуали, які в досить складних умовинах мусіли жити й творити, за малими винятками, поза своєю батьківщиною.
Вони мусіли писати виключно в державній російській мові, бо ж українська наукова мова чи термінологія не була ще тоді розвинена. Отже, пишучи по російськи свої твори, вони знайомили російське громадянство з кращими зразками західноєвропейської філософії, а теж збагачували російську науку тодішньої імперії. Але вони не пропадали безслідно в самій Україні. їх читали і студіювали провідні діячі української культури, а з них передовсім письменники, на яких в деякій мірі ці ідеї впливали і вони були з ними обізнані. Що більше, на думку Дм. Чижевського — „деяких пунктів українського руху тих часів” не можемо остаточно зрозуміти без ознайомлення з філософськими думками українських письменників і діячів.
Вже в 40-50 pp. літературна діяльність і філософські погляди помосковсного земляка, геніального Миколи Гоголя (1809-1852), мали видатний вплив на цілу гнерацію тодішніх і пізніших українських (як і російських) письменників і мислителів, тим більше, що в його своєрідній філософії українські елементи грають видатну ролю. А основою його поглядів є зацікавлення людською душею. Так же само як і Григорій Сковорода, Гоголь твердить, що серце людини є „безодня невідома: тут ми що хвилини помиляємось», а „душа людська — криниця, не для всіх приступна”. Але до пізнання людської душі можна дійти шляхом самопізнання, а ключем до цього є не розум, а почуття, емоції, переживання художні, естетичні. І їм надає Гоголь особливого значення, а особливо двом: мистецтву і релігії. Головне завдання людини — праця над собою. „Візьмись до господарства людської душі і тільки там знайдеш щастя”. „Кожна людина повинна знайти місце, на якому її поставив Бог, і людина виправиться і удосконалиться лише при ділі”.
Думок Гоголя не зрозуміли його сучасники. Вмер він трагічним і оса-мітненим. Щойно пізніші гнерації почали його вивчати й розуміти. А зрозуміли Гоголя передовсім його українські сучасники.
Ще за життя його, коли він залишив український грунт, в Києві сформувався гурток молодих визначних поетів, учених, діячів (Шевченко, Костомаров, Куліш, Білозерський М. Гулак) — творців Кирило-Мефодіївського Братства що знаходились м.ін. під впливом західноєвропейської романтики і розуміючи християнство в дусі такої романтики, змагали до національного відродження України; змагали до самовдосконалення в дусі християнських ідеалів. З того погляду Костомаров написав цілу історію людства в «Книгах битія українського народу». В пізніших роках братчики в дечому змінили свої погляди, але основний їх настрій — віра в воскресення України та в зміні ладу, як не в усьому світі, то хоч би в Росії, залишилась. Залишилася вона в Шевченка, Костомарова, Куліша, у тих, хто в національному відродженні тодішньої України відіграв найважнішу ролю.
Якщо йдеться про своєрідну філософію наших письменників того часу, то передовсім в одному з творів Миколи Костомарова з 1861 p., а саме в розвідці «Дві руські народности» маємо цікаву й оригінальну характеристику українців і росіян. Ці різниці передовсім у сфері психологічній. Є кілька основних рис, каже Костомаров, що розрізняють українців від великоросів — це повне панування загальності (Бог і цар) над особистістю у великоросів. Із панування загального над індивідуальним виводить Костомаров великоруську нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів. А тим часом в Україні, від непам’ятних часів, було чути чужу мову, не цурались людей з іншим обличчям та іншими звичаями. На Україні панував „дух терпи мости”, а неприязнь вибухала лише тоді, коли чужинці обиджали їх власні святощі.
Великороси, твердив Костомаров, — народ матеріалістичний. Він здібний до духового підйому тільки тоді, коли відірветься від звичайного, тому і їх народна поезія це „порив до необнятого”.
В українців головна риса — це фантазія; що одухотворює увесь світ і українська народна поезія „уносить душу у світ фантазії та огріває серце неземним, нетутешнім вогнем”. З цим зв’язане і те, що росіянин мало любить природу, народ їх мало плекає квіти, мають вони якусь „холодність до природи». А українець любить природу, тому українська поезія нерозривна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості і горя людської душі. Так само матеріальна і духова любов до жінки у великоросів і в українців, а в релігії — обряди і формули не цікавлять українців так як зміст. Обряди в українців виконують за приписами церкви і за традицією, а спекуляції над ними немає. В великоросів панує загальність, в українців — особиста свобода. В великоросів вимушені політичні об’єднання, в українців — особиста свобода і т.д. і т.д.
З оригінальною філософією виступив у тих часах і пізніше такий маркантний письменник і діяч української культури, як Пантелеймон Куліш. Вже була про нього мова як письменника, повного трагічних противоріч, а то й політичної безхребетності. А проте він — виняткова постать в історії культурного руху пошевченківської України і в деяких із своїх творів виступає він із доволі оригінальною філософією.
Дослідники Кулішевої творчості звернули увагу, що доля Куліша, який від романтизму еволюціонував до позитивізму, від козакофільства до козакофобства і т.д., — це була доля романтика „непостійної людини”. Трагедія Куліша — це трагедія романтичної культури, що проповідувала, що шляхом противенства можна дійти до ідеалу гармонії … А все таки, не дивлячись на всі ці суперечності в житті і творчості цього видатного письменника, була в нього ідея внутрішньої єдності — ідея України.
На його погляд — все на світі розпадалося на дві категорії, залежно від свого відношення до України: на добро і зло, на друзів і ворогів, на будівничих і руїнників, на святе і „негідь” (нечисть). І саме шукання основної лінії поділу на те, що за Україну, а що проти неї, було основною темою його хитань. У ньому жив принцип подвійності людини, принцип двох природ, двоякого єства душі. Жила в ньому ідея внутрішнього в людині і зовнішнього, і в тому джерело його трагічних суперечностей. Основою „внутрішнього” людини є її серце і воно завжди в конфлікті із зовнішнім людини. Ця боротьба „поверхні” і „глибини” душевної, це противенство являється провідною ниткою в багатьох його літературних, наукових і публіцистичних працях. Зокрема в його поезії серце „глибоке”, „таємне”, „нікому невідоме” є його улюбленим образом. На його думку в „серці” саме і надія і „предчуття” і „віра”, не навмання. Ось що він пише у своїх віршах:
„Серце чисте, милостиве, дар найкращий Бога,
Найпевніша, найпростіша до Бога дорога”. . .
„Мій храм у серці. Там я восхвалю,
Кого, як звати й на ім’я, не знаю”. . .
Бо „треба угоджати тільки Богові, а Бог говорить нам через серце наше”. . . Серце — каже Куліш, не тільки носить в собі Бога і світ, але й минуле і майбутнє . . .
І в цьому глибокому переконанні є головний принцип, за яким Куліш розвиває свій „україно-центричний” світогляд. Для нього серце, тобто внутрішня людина, зв’язана з Україною, з батьківщиною. „Забути” про неї можливо лише тоді, коли в людині зовнішнє бере гору над внутрішнім. Із серця і через серце озивається до людей історія: крізь сучасність говорить до нас минуле. Але це минуле засипано, закидано, як скарб, як труну в могилі. „Скільки в нас добра на Україні — пише він в одному із своїх листів, — і ніхто тому добру ціни не знає . . .”, бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю”.
Він приводить на тямку образ Шевченківської могили, в якій поховано Україну. Але прийде час, вірить він, — коли розкриються святії предківськії могили. І образ воскресення України володіє всіми думками поета: „Воскреснеш нене, встанеш з домовини”, і з мертвих встане Україна.
Ось такий був резонанс „філософії серця”, проповідуваного українськими мислителями другої половини XIX ст., але встановити пряму залежність літератури чи літературних концепцій від філософії і її речників — справа відкрита і ще не зовсім досліджена.
Філософські погляди українських письменників (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)