Народився Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — І. Нечуй) 25 листопада 1838 року в місті Стеблеві на Черкащині в сім’ї сільського священика.
Змалку він придивлявся до життя, побуту і звичаїв селян, чув з народних уст українські пісні, приказки, старовинні легенди й перекази, казки й анекдоти. Особливо полонила його висока поезія і народність «Кобзаря». «Не як я був малим хлопцем,— згадував пізніше І. IIечуй-Левицькийя чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Кирилівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов от Стеблева».
Початкову освіту І. Левицький здобув у духовному училищі при Вогуславському монастирі. Задушливу атмосферу бурсацького життя й навчання письменник відтворив у нарисах «Уривки з моїх мемуарів та згадок» (1914), де в образах жорстокого наглядача Федора і завжди п’яного самодура інспектора Страхова змалював своїх «вихователів». На власних плечах підліток виніс знущання, побої-покарання «наставників», котрі за найменшу провину били так, «як за царя Миколая І офіцери лупили немилосердно різками. солдат». З острахом прислухалися бурсаки до криків катованих товаришів, чиї голоси лунали «неначе в Дантовім пеклі».
До того ж в бурсацькому навчанні панувала безглузда зубрячка, а читати, крім «Житій святих», було нічого. І коли випадково бурсакам до рук потрапив «Золотий осел» Апулея, вони вивчили його майже напам’ять.
З 1853 року І. Левицький навчався в Київській семінарії, а по її закінченні (1861) вступив до Київської духовної академії.
Це були роки пожвавлення суспільного руху на Україні, народних заворушень, активної діяльності різночинців-демократів, а в культурному житті — виходу друком «Народних оповідань» Марка Вовчка, другого видання «Кобзаря», випуску першого журналу українською мовою «Основа» (1861—1862). Під впливом цих суспільних віянь, які, звісно, проникали і в духовні заклади, розважливі студенти академії, за свідченням І. Левицького, прагнули до справжніх знань, займалися самоосвітою, нехтуючи богословськими дисциплінами, на власні кошти передплачували прогресивні журнали. Багато працює самостійно і спудей І. Левицький — вивчає французьку і німецьку мови, штудіює твори Шевченка, Марка Вовчка, Пушкіна, Гоголя, Салтикова-Щедріна, а також Данте, Сервантеса й Лесажа. Він активно виступає в дискусіях з приводу літературних новинок проявів соціальної несправедливості, прагне до «зближення інтелігенції з народом», цікавиться розвитком української культури.
Закінчивши 1865 року академію із званням магістра богослов’яу І. Левицький відмовляється від духовної кар’єри і домагається вчительської посади в світському навчальному закладі.
Спершу він викладає російську мову і літературу, історію і географію у Полтавській семінарії, а потім — у гімназіях Каліша та Седлеця. З 1873 року вчителює в Кишиневі. За зв’язки з передовою громадськістю України та палкі промови перед гімназистами, спрямовані проти соціальних і національних утисків: царату, за ним встановлюють поліційний нагляд. Можливо, саме через це 1885 року І. Левицький подає у відставку і живе переважно з літературного заробітку.
Творча його діяльність почалася наприкінці 60-х років, коли на сторінках львівського журналу «Правда» з’явилися перші прозові твори (1868): повість «Дві московки», оповідання «Рибалка Цанас Круть» і стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності». Наступного року журнал видрукував повість «Причепа», а тоді згадані художні твори вийшли у Львові окремою книжкою під назвою «Повісті І. Нечуя», т. 1, 1872.
З того часу письменник активно виступає в пресі як новеліст, повістяр, романіст, драматург, публіцист, театрознавець.
І. Нечуй-Левицький виступив у літературі в пореформений час, коли суспільні взаємини ускладнювались, ка/ш виникали нові конфлікти між класами. Тоді посилено розвивався капіталізм, пролетаризувалося селянство, зростало міське населення, і потрібні були нові види й жанри прози, здатні відтворювати нові форми суспільного життя, всю його складність і різноманітність.
Завдання створення великих епіко-реалістичних полотен випало на долю І. Нечуя-Левицького. Позитивну роль, безперечно, відіграли в цій почесній і складній мистецькій праці передова російська та західноєвропейська літератури, з якими український письменник був добре обізнаний. Тож, як відзначають радянські літературознавці, на грунті синтезу національної та світової традицій і став можливий український реалістичний роман, шлях якому торував І. Нечуй-Левицький. Він створив в українській літературі велику соціально-побутову повість та роман-хроніку, де типові характери зображалися з повнотою, властивою гоголівській реалістичній школі.
Розквіт творчості І. Нечуя-Левицького припав на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли були написані оповідання й повісті з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Ці твори справедливо називають перлинами української прози.
З величезною силою реалістичності й художньої виразності змальовано в «Миколі Джері» (Читати «Микола Джеря» скорочено) непримиренні конфлікти гнобленого селянства з суспільним ладом дореформеного та пореформеного часу подано широкі картини поневірянь заробітчан; у «Бурлачці» відтворено панораму загальної пролетаризації села та бідування вчорашніх хліборобів на капіталістичних фабриках; індивідуалізм, забобонність, заздрість, весь тогочасний «ідіотизм селянського життя», в основі якого лежить приватна власність на землю — глибоко досліджується і висміюється у повісті «Кайдашева сім’я» (Читати «Кайдашева сім’я» скорочено) та в оповіданнях про бабу Параску і бабу Палажку, де письменник виступив, зокрема, як неперевершений майстер своєрідного гумору. До речі, гумор взагалі був характерною ознакою його творчої індивідуальності.
Серед художнього доробку І. Нечуя-Левицького помітне місце посідають антиклерикальні твори з життя духівництва, як-от «Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами». У них авторський гумор та іронія поступово переростають уже в гостру соціальну сатиру.
Життю інтелігенції присвячено повісті і романи «Хмари», «Над Чорним морем», «Гастролі», «Навіжена».
Перу І. Нечуя-Левицького належать драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум’ї», побутові комедії «На Кожум’яках», «Голодному й опеньки — м’ясо», а також етнографічно-психологічне дослідження «Українські гумористи та штукарі», низка нарисів, літературно-критичних та публіцистичних статей, численні театральні рецензії.
Не поминуло уваги І. Нечуя-Левицького і життя дітей — він, окрім виразних картин дитинства деяких своїх героїв у творах для дорослих, створив кілька оповідань та казок спеціально для дитячого читання. Це передовсім казки «Вдячний лев» і «Мавпа-злодюжка» та гумористичні оповідання «Вітрогон» і «Попались». У казці «Запорожці» (1873) письменник вдався до змалювання минулого, але зробив це так, що через художню тканину твору виразно просвічувало засудження існуючого суспільного ладу. Внеском в дитячу літературу були образи хлопчика-шкоди Василька та допитливих і кмітливих хлопчаків Марка і Славка.
Старий, самотній письменник і на схилі свого життя не випускає пера з рук. Він тяжко хворий, голодує, не має змоги друкуватися, бо кайзерівсько-німецькі війська окупували його рідний Київ, але все ще мріє зобразити жахливі картини війни, змалювати оборонців-солдатів, яких не вистачає в багатотиповій галереї художніх образів, створених протягом п’ятдесяти літ натхненної мистецької праці. З глибокою проникливістю відбирав він з тогочасної дійсності постаті селян та найманих робітників, міщан, чиновників та посесорів, представників «своєї» та «чужої» буржуазії, поміщиків та дрібних шляхтичів, старосвітських та «новомодних» попів і ченців, інтелігентів різних переконань та поглядів, представників світу мистецтва та навіть суспільного «дна» і в колоритних образах переносив їх на папір. Не випадково Іван Франко назвав його «артистом зору», «всеобіймаючим оком України»…
Важко склалося життя І. Нечуя-Левицького в роки першої імперіалістичної війни. Хоч він і продовжував літературну працю, не зважаючи на кайзерівсько-німецьку окупацію Києва, однак твори його ніде не друкувалися. Самотній, всіма забутий, тяжко хворий, він потрапив до жахливої київської Дігтярівської богадільні на Лук’янівці, де й помер 15 квітня 1918 року, не доживши кілька місяців до остаточної перемоги Радянської влади на Україні. Поховано І. Нечуя-Левицького в м. Києві.